Читати книгу - "Без крові. Така історія"

— Я зрозумів, що її ніщо не зупинить і одного дня вона з’явиться й по мене. Я ніколи не думав, що вона вистрелить мені в спину або підішле когось, хто мене навіть не знає. Я був певен, що вона прийде сама, щоб подивитися мені в обличчя, що вона захоче спершу поговорити зі мною. Бо то я відчинив був ляду над її сховком, відчинив, а тоді зачинив. І вона цього не забула.

Чоловік згодив ще якусь мить, а тоді сказав останнє, що йому лишалося сказати.

— Я все життя носив у собі цю таємницю, неначе яку хворобу. Я заслужив на те, щоб сидіти отут із вами.

Чоловік замовк. Він відчував, як швидко б’ється його серце, як пульсує кров у скронях і навіть у кінчиках пальців. Він подумав, що сидить у кафе разом із старою божевільною дамою, що в будь-який момент може взяти й убити його. І він знав, що навіть не намагатиметься її зупинити.

Війна скінчилася, подумав він.

Жінка роздивлялась навколо і раз по раз зиркала на порожню тарілочку. Вона мовчала; відколи чоловік перестав говорити, вона на нього не дивилася. Можна було подумати, що вона сидить за столом сама й когось чекає.

Чоловік відкинувся на спинку крісла. Тепер він здавався ще меншим і смертельно втомленим. Він спостерігав, немовби здалеку, як її очі блукають по кафе, по столику й зупиняються на чім завгодно, але не на ньому. Він зауважив, що й досі сидить у пальті, і опустив руки в кишені. Відчув, як відтягується назад комір пальта, мовби в кишені покладено дві каменюки. Він подумав про людей навколо і йому стало смішно: ніхто з цих людей і гадки не має, що тут відбувається. Дивлячись на двох старих, що сидять за столиком, важко здогадатися, що в цю мить вони двоє здатні на будь-що. А так воно й є. Адже вона привид, а він — чоловік, чиє життя скінчилося багато років тому. Якби всі оті люди знали про це, вони, мабуть, злякалися 6.

А тоді він побачив, що в жінки заблищало в очах.

Хтозна, про що вона думає.

Її обличчя було непорушне й безвиразне, тільки очі перемінилися. Це що, сльози?

Він подумав, що йому б не хотілося помирати тут, у цьому кафе, на очах у всіх цих людей. А тоді жінка заговорила:

— Урібе взяв із столу графові карти й поволі розгорнув їх віялом між пальцями. Навряд чи в ту мить він думав про те, що він програв. Він, певно, думав про те, чого він не виграв. Я не мала для нього великого значення. Він підвівся й чемно попрощався з присутніми. Ніхто не засміявся, ніхто не посмів мовити кривого слова. Ніколи, ні до, ні після, вони не бачили такої партії в покер. А тепер скажіть мені: чому ви думаєте, що в моїх словах менше правди, ніж у тому, що розповіли ви?

— …

— …

— …

— Мій батько був чудовий, найліпший у світі. Не вірите? Чому? Чому моя історія мала б бути менш правдивою від вашої?

— …

— Ми намагаємось прожити одне-однісіньке життя, а інші знаходять у нім сотні й тисячі різних життів. Тому-то ми й не можемо не завдавати іншим болю.

— …— Знаєте, про той вечір я знаю геть усе, але не пам’ятаю майже нічого. Я сиділа там, унизу, й нічого не бачила. Щось чула, але воно було таке безглузде, що скидалося на сон. І все щезло в тій пожежі. Діти мають особливий хист забувати. Але потім мені розповіли, і тепер я все знаю. Може, вони мені брехали? Не знаю. Ніколи над цим не задумувалася. Ви зайшли в дім, тоді ти в нього вистрелив, тоді в нього вистрелив Салінас, а тоді Ель Ґурре запхав дуло автомата йому в рот і короткою сухою чергою розсадив йому голову. Звідки я це знаю? Ель Ґурре сам мені розповідав. Йому подобалося про це розповідати. Він був тварина. Ви всі були тваринами. Ви, чоловіки, на війні завжди робитесь тваринами. Як тільки Бог вас терпить і прощає?

— Годі вже, припиніть.

— Погляньте на себе, ви схожі на нормальну людину, носите оце потерте пальто, а знявши окуляри, чинно ховаєте їх у сірий футляр. Витираєте рот, перш ніж пригубити вино. Вікна у вашому кіоску чисто вимиті. Переходячи вулицю, ви, як належить, дивитесь направо й наліво. Ви нормальна людина. А проте ви бачили, як безглуздо вбили мого брата, дитину з рушницею в руках, — одна черга і все, а ви були там і не захистили його, вам було двадцять років, Боже милий, ви ж були не старий дід, а двадцятилітній хлопець, — і все одно не втрутилися. Зробіть мені ласку, поясніть, як таке могло статися? Ви можете пояснити, як така річ узагалі могла статися не в божевільному кошмарі, а наяву? Як це можливо?

— Ми були солдатами.

— Що ви маєте на увазі?

— Ішла війна.

— Яка війна? Війна була давно скінчилася.

— Не для нас.

— Не для вас?

— Ви нічого не знаєте.

— Тоді скажіть мені, чого я не знаю.

— Ми вірили в кращий світ.

— Як це?

— …

— Як це?

— Коли люди починають убивати одне одного, дороги назад уже немає. Ми не хотіли, щоб до цього дійшло. Почали не ми, а вони. І в нас не лишалося іншого вибору.

— Про який кращий світ ви говорите?

— Справедливий світ, де слабші не мусили б страждати через людську злобу, де кожен мав би право на щастя.

— І ви в це вірили?

— Звісно, що вірив. Ми всі вірили. Ми хотіли збудувати цей світ і знали як.

— Знали як?

— Вам це здається дивним?

— Атож.

— А ми знали. І боролися за це, боролися за праве діло.

— Стріляючи в дітей?

— Так, якщо було треба.

— Що ви таке говорите?

— Вам цього не зрозуміти.

— Чому ж? Ви поясніть, я зрозумію.

— Це як земля…

— …

— …

— …

— Не можна сіяти зерно, не зоравши поля. Спочатку треба розпороти землі черево.

— Тобто спочатку треба пройти крізь страждання, я так розумію?

— Ні.

— …

— Щоб збудувати те, що ми хотіли збудувати, ми мусили багато чого знищити, іншого способу не було, треба було навчитись, як зносити біль і як його завдавати, і хто знесе більше болю — той переміг, не можна мріяти про кращий світ і сподіватися, що ти попросиш — і тобі його подарують, вони б ніколи не поступилися, ми мусили битися, і коли ти