Читати книгу - "Без крові. Така історія"

— Усе це вам розповіли ваші приятелі?

— Так.

— І ви їм вірите?

— Вірю.

Жінка мовила щось упівголоса. А тоді попрохала чоловіка розповісти, що там було далі.

— Навіщо?

— Розкажіть, прошу вас.

— Це не моя історія, а ваша. Ви знаєте її ліпше за мене.

— Хтозна, хтозна…

Чоловік похитав головою.

І знову вп’явся поглядом у свої руки.

— Одного дня я сів на поїзд і поїхав у Бельсіто. Минуло вже стільки років… Я нарешті почав спати по ночах. Ніхто з тих, із ким я мав справи, не називав мене більше Тіто. Я гадав, що мені вдалося все забути, що війна справді скінчилася й лишилося зробити тільки одну річ. Я сів на поїзд і поїхав до Бельсіто, щоб розповісти графові про дівчинку, про криївку, про все це. Він знав, хто я. Він був дуже люб’язний, завів мене до бібліотеки, запропонував мені випити й запитав, за якою справою я приїхав. Я сказав:

— Ви пам’ятаєте, як воно було тієї ночі в гасієнді «Мато Рухо»?

А він каже:

— Ні.

— Тоді, коли вбито Мануеля Року…

— Не знаю, про що ви.

Граф говорив напрочуд спокійно, навіть лагідно. Він здавався дуже впевненим у собі. У його голосі не було й тіні сумніву. Я все зрозумів. Ми поговорили ще якийсь час про роботу й навіть про політику, а потім я підвівся й пішов. Він покликав якогось хлопчика й наказав йому відвезти мене на станцію. Цей хлопчик мені добре запам’ятався, бо йому було всього чотирнадцять, а він уже вмів водити машину і йому дозволяли самому сідати за кермо.

— То був Карлос, — сказала жінка.

— Я не пригадую, як його звали.

— То був мій старший син, Карлос.

Чоловік хотів ще щось сказати, але тут прийшов офіціант і приніс десерт. І ще одну пляшку вина. Він запитав, чи не хотіли б вони скуштувати цього вина, що дуже добре йде до солодкого. А тоді докинув щось дотепне про хазяйку кафе. Жінка засміялася, кокетливо мотнувши головою, — колись, мабуть, перед цим жестом було неможливо встояти. Коли офіціант пішов, чоловік повів далі свою розповідь.

— Того дня, перш ніж вийти з Бельсіто, я прямував довгим коридором повз десятки зачинених дверей і думав, що десь тут, у цьому домі, є й та дівчинка. Мені хотілося її побачити. Я не знав, що їй сказати, але мені дуже хотілося через стільки років знову — востаннє — побачити її обличчя. Саме про це я думав, ідучи коридором. І сталася дивна річ. Раптом одні з дверей відчинилися. І якусь мить я був свято впевнений, що зараз із цих дверей вийде вона й розминеться зі мною, не зронивши ні слова. — Чоловік злегка похитав головою. — Але ніхто не вийшов. Життю завжди чогось бракує до досконалості.

Жінка, тримаючи в пальцях ложечку, дивилася на десерт, що лежав перед нею на блюдечку, — немовби шукала замок, куди треба вставити ключ.

Раз по раз хтось проходив повз їх столик і ковзав по них поглядом. З них була дивна пара. Жестами й манерою говорити вони були не схожі на людей, що давно й добре знайомі. А проте, розмовляючи, трималися дуже близько одне до одного. Жінка була гарно вбрана — здавалося, навмисне для того, щоб сподобатися своєму супутникові. Ні в нього, ні в неї не було обручки на пальці. То могли б бути двоє коханців, двоє, що були коханцями багато років тому. А може, брат і сестра.

— Що ще ви про мене знаєте? — запитала жінка.

Чоловікові спало на думку, що й він міг би поставити таке саме питання. А проте повів далі свою розповідь і зрозумів, що йому подобається розповідати. Можливо, він багато років чекав моменту, коли нарешті зробить це отут, у півтемряві кафе, де троє музикантів у кутку награють з пам’яті щось танцювальне в ритмі три чверті.

— Минуло років десять, і граф загинув у аварії. Вона зосталася сама з трьома синами і маєтком на додачу. Але графовим родичам це було не до душі. Вони заявляли, що вона несповна розуму і що її не можна залишати саму з дітьми. Відбувся суд, і суддя став на бік родичів. Її забрали з Бельсіто й віддали під опіку медиків до шпиталю в Сантандері. Усе правильно?

— Давайте далі.

— На суді її сини, здається, свідчили проти неї.

Жінка розвіяно постукувала ложечкою по краю блюдечка.

Чоловік повів далі.

— Кілька років по тому вона втекла зі шпиталю і мов у воду впала. Дехто казав, що то її друзі допомогли їй утекти й тепер десь переховують. Але ті, хто знав, казали, що в неї не було ніяких друзів. Деякий час її розшукували. А тоді махнули рукою. Про неї більше не згадували. Багато хто був переконаний, що її вже нема серед живих. Хіба мало божевільних тікає з дому і щезає без сліду?

Жінка підняла очі від блюдечка.

— У вас є діти? — запитала вона.

— Ні.

— Чому?

Чоловік відказав, що аби заводити дітей, треба сподіватись від світу чогось хорошого.

— У ті роки я ще працював на фабриці. Ген на півночі. Мені розповідали все оце: про неї, про шпиталь, про втечу. Казали, що вона, напевно, скінчила своє життя на дні якоїсь річки або в якомусь проваллі, і рано чи пізно випадкові волоцюги знайдуть її труп. Казали, що все скінчилося. Я про це якось не думав. Мене приголомшила звістка про те, що вона збожеволіла. Пригадую, я запитував себе, як це виглядало: може, вона бігала з криком по дому, а може, просто сиділа мовчки в кутку, рахуючи паркетини в підлозі й тримаючи в руці кусок мотузки або відірвану гороб’ячу голову. Смішно, як люди уявляють собі божевільних, доки самі з ними не стикаються.

Він зробив довгу паузу. А тоді сказав:

— Чотири роки по тому помер Ель Ґурре.

І знову замовчав. Здавалося, йому зненацька стало страшенно важко говорити.

— Його знайшли з кулею в спині. Він лежав долілиць у купі гною коло своєї стайні.

Він підвів очі й поглянув на жінку.

— У нього в кишені знайшли картку. На ній було написане жіноче ім’я. Її ім’я.

Він накреслив у повітрі слово.

— Донна Соль.

Його рука знову лягла на стіл.

— Це ім’я було написане його рукою. Він сам його написав. Донна Соль.

Троє музикантів тихо заграли щось на зразок вальсу, не до ладу прискорюючи темп.

— З того дня я чекав на неї.

Жінка підняли голову й дивилася на нього