Читати книгу - "Відьомські двері"

Вони піднялися сходами нагору, несучи лампи, проходячи крізь одвічно рухливу ауру мерехтливого білого сяйва. Будинок німував, як і сніг, що падав надворі.

— Боже, — прошепотів він. — Чорт забирай, не люблю, коли жінки так плачуть.

Здавалося, ніби увесь світ плаче, подумав він. Ніби увесь світ помирає і потребує допомоги та почувається самотнім, але чим тут зарадиш? Жити на такій фермі, як ця? Подалі від головної автомагістралі, де навколо ні душі, а через те нема ні людської глупоти, ні смерті? Чим тут зарадиш?

Вони залишили одну з ламп світити, вкуталися у ковдри і лежали, дослухаючись до вітру, що бився об стіни і змушував скрипіти сволоки і підлогу.

За мить знизу долинули крик, тріск дерева, скрип розчинених навстіж дверей, подих вітру, дріботіння кроків по всіх кімнатах, ридання, майже тріумфальні вигуки, а потім грюкіт вхідних дверей, нестримне завивання крижаного вітру, кроки на ґанку і тиша.

— Мерщій туди! — заволала Марта. — Так!

Схопивши лампу, вони вмить спустилися донизу, ледь не задихнувшись від пориву вітру, що вдарив в обличчя, і дивлячись широко розплющеними очима то на Відьомські двері, які були відчинені навстіж, хоча завісів ніхто не зрухав, то на вхідні двері, звідки, попри присвічування снігового мороку, їм не вдалося нічого роздивитися — хіба що білі покрови та пагорби, та безмісячне небо, та плавний обрис снігового замету у світлі лампи, та мерехтіння сніжинок, що падали з неба на сніговий килим.

— Пішла, — прошепотіла вона.

— Хто?

— Ми вже не дізнаємося, хіба що вона повернеться.

— Вона не повернеться. Поглянь.

Вони спрямували світло лампи на засніжену землю і побачили на м’якому сніговому килимі крихітні сліди, що вели до темного лісу.

— Отже, це була жінка. Але… чому?

— Бог його знає. А чому все інше трапляється у цьому божевільному світі?

Вони довго стояли й дивилися на сліди, аж поки, заклякнувши від холоду, не повернулися назад у коридорний закут, до відчинених Відьомських дверей, і спрямували світло у зяючу порожнечу під сходами.

— Господи, це всього лишень келія, не тягне навіть на комірчину, але поглянь…

Всередині знаходилися невеличкий фотель-гойдалка, плетений килим, свічка у мідному свічнику та стара, обшарпана Біблія. Пахло пліснявою, мохом і засушеними квітами.

— Це тут вони переховували людей?

— Так. Колись давним-давно тут переховували людей, яких називали відьмами. На них полювали. Їх вішали, а декотрих спалювали.

— Так, так, — промовили обидвоє, роздивляючись крихітну келійку.

— А відьми ховалися тут, поки мисливці не обшукають дім і не підуть геть?

— Так, о Боже, саме так, — прошепотів він.

— Робе…

— Що?

Марта нахилилася вперед. Вона зблідла і не могла відірвати погляду від маленького, обідраного фотеля-гойдалки та обшарпаної Біблії.

— Робе, скільки років? Скільки років цьому будинку?

— Близько трьохсот.

— Такий старий?

— А що?

— Якесь божевілля. Маячня…

— Божевілля?

— Я про такі доми. Стільки літ! І ще купа літ, а потім ще купа літ. Боже, відчуваєш? Якщо покласти руку сюди, відчуваєш? Ти відчуваєш, як він змінюється? А якби я сіла у той фотель-гойдалку і зачинила двері, що тоді? Та жінка… скільки часу вона сиділа тут? Як вона сюди потрапила? Стільки часу збігло! Хіба ж це не дивно?

— Маячня!

— Але ж якби ти дуже хотів утекти, прагнув цього, молився за це, а за тобою гналися люди і хтось тебе заховав у подібному до цього місці, відьму за дверима, і ти чув би, як вони нишпорять по будинку, дедалі ближче, невже ти не захотів би податися геть? Будь-куди? В інше місце. Чому не в інший час? А тоді у такому ось домі як наш, такому старому, що ніхто про нього нічого не знає, навіть якщо розпитувати чи намагатися його знайти, ти міг би втекти у інший рік! Можливо, — вона затнулася на хвильку, — сюди?..

— Ні, ні, — промимрив він. — Справжня маячня!

Однак якийсь повільний рух всередині комірчини змусив обох майже водночас витягнути руки в повітря з цікавістю людей, що прагнуть знайти щось невидиме. Здавалося, що повітря рухається врізнобіч, то теплішаючи, то холоднішаючи, пульсуючи світлом, а потім несподівано поринає у морок. Вони все це усвідомлювали, але не могли вимовити вголос. В келійці змінювалася погода: легкий доторк літа, а потім зимовий холод. Звичайно, таке неможливе, але саме так було. Під кінчиками їхніх пальців, незрима для очей, текла невидима, немов самий час, але занурена у пульсуючу пітьму, кришталево чиста ріка із тіней та сонця. Вони обидвоє знали, що коли простягнуть руки далі, то зможуть зануритися у могутній, хоч і крихітний вир із пір року. Всі ці думки промайнули в голові кожного із них, але ніхто не зважився зізнатися в цьому.

Вони притисли свої замерзлі, але загорілі руки до грудей і панічно дивилися вниз.

— Чорт, — прошепотів Роберт Вебб. — Чорт би його вхопив! — він відсахнувся і пішов до вхідних дверей, аби знову їх відчинити і подивитися на нічний снігопад, який майже приховав сліди.

— Ні, — мовив він. — Ні, ні.

У цю саму мить перед їхнім будинком спалахнули жовті фари і почувся скрип гальм автівки.

— Лотте! — заволала Марта Вебб. — Це, мабуть, вона! Лотте!

Фари погасли. Роберт і Марта вибігли надвір, назустріч жінці, котра поспішала до них.

— Лотте!

Із очманілими очима і розкуйовдженим волоссям, жінка кинулася до них в обійми.

— Марто, Бобе! Господи, я вже втратила було надію вас знайти. Збилася з дороги! За мною стежать, зайдімо всередину. О, я не хотіла вас турбувати серед ночі, але як же я рада вас бачити! Боже! Сховайте автівку! Ось ключі!

Роберт Вебб побіг відігнати автівку за будинок. Коли він повернувся, то зауважив, що густий снігопад уже майже замів усі сліди від шин.

Тримаючись за руки і не перестаючи розмовляти, всі троє зайшли в будинок.

Роберт Вебб не переставав поглядати на вхідні двері.

— Навіть не знаю, як вам і дякувати, — схвильовано мовила Лотте, впавши у крісло. — Ви дуже ризикуєте! Я не надовго, на кілька годин, поки стане безпечно. Потім…

— Залишайся доти, доки захочеш.

— Ні. Вони вистежать! У містах усе палає, вбивства, голод. Довелося вкрасти бензин. До речі, у вас не знайдеться трохи? Щоби стачило до Філа Мердіта у Ґрінборо? Я…

— Лотте, — сказав Роберт Вебб.

— Що? — Лотте примовкла, переводячи подих.

— Ти нікого не бачила по дорозі сюди? Можливо, жінку? Яка бігла по дорозі?

— Що? Я дуже швидко їхала! Жінку? Либонь, так! Я ледь не збила її. А тоді вона