Читати книгу - "Серце пітьми"

— Хто таке сказав? — запитав я.

— Багато хто, — відповів він. — Про це навіть пишуть! І от Він прийшов сюди — виняткова особистість, як ви, певно, знаєте…

— Звідки мені знати? — здивовано перебив його я.

Однак агент не звернув на це уваги.

— Так-так. Сьогодні він очолює найкращу станцію, а за рік стане помічником начальника, а ще років за два… Але, гадаю, вам відомо, ким він стане років за два. Ви ж належите до цієї нової спілки — спілки доброчестя. Люди, які особисто направили його сюди, рекомендували і вас. О, не заперечуйте. Я ж не сліпий!

І мене осяяло. Впливові знайомі моєї славної тітоньки справили несподіване враження на цього парубка. Я мало не розреготався.

— Ви читаєте таємну кореспонденцію компанії? — запитав я, стримавшись.

А він — ані гугу. От комедія!

— Коли пан Курц стане начальником усіх станцій, — суворо продовжив я, — з цією перевагою вам доведеться попрощатися.

Та зненацька мій приятель задмухав свічку, і ми вийшли з оселі. На небо викотився місяць. Віддалік мляво сновигали чорні тіні, поливаючи водою згарище, яке шипіло й пускало пару, блискучу в місячному світлі. Звідкись долинав стогін побитого негра.

— Ну й реве ця скотиняка! — вигукнув моторний молодий вусань, який раптом вигулькнув біля нас. — Так йому і треба! Злочин… покарання… бац! Жорстоко? Так, жорстоко. Але це єдиний спосіб. Це покладе край будь-яким пожежам у майбутньому. Я щойно казав про це начальникові… — він помітив мого супутника й одразу ж сторопів. — Ви ще не спите? — пробурмотів із рабською ввічливістю. — Ну звісно ж! Це так природно… Атож! Небезпека, хвилювання…

Потім він знову зник. А я пішов до річки. Мій приятель подався за мною, уїдливо шиплячи мені у вухо:

— Збіговисько придурків! Щоб йому…

На наших очах юрмилися подорожні — жестикулювали, сперечалися. Дехто з них і досі тримав у руках свої ціпки. Гадаю, вони й спали з ними. За огорожею у місячному світлі бовванів ліс, наче якась потороча. Заглушаючи його тихе шелестіння й звуки, що наповнювали жалюгідний двір, мовчання цієї землі оселялося в моєму серці — її таємниця, її велич і дивовижна реальність її прихованого життя. Десь неподалік знову ледве чутно застогнав побитий негр, а потім зітхнув так глибоко, що я вирішив забратися геть, але відчув, як чиясь рука просунулася під мою руку.

— Любий пане, — мовив мій супутник, — я не хочу, щоби мене неправильно зрозуміли, а надто — ви, адже вам судилося побачити пана Курца значно раніше, ніж із цим пощастить мені. Тож я не хотів би, аби він мав спотворене уявлення про мої наміри…

Я дозволив тому Мефістофелеві з пап’є-маше вилити душу, і мені здалося, що якби я спробував проштрикнути його пальцем, то всередині нього не виявилося б нічого, крім калюжки рідкої багнюки. Він, бачте-но, планував, що невдовзі стане помічником теперішнього начальника, і я збагнув, що приїзд цього Курца трохи нервує їх обох. Говорив агент швидко, та я й не намагався його зупинити і стояв, спершись плечем на свій розбитий пароплав, викинутий на берег, наче кістяк якоїсь великої річкової тварини. Запах бруду — якогось доісторичного бруду, Господи! — лоскотав мені ніздрі; перед моїми очима вставав величний і безмовний праліс; на чорній гладіні затоки виблискували світлі плями. Місяць накинув на все довкола тоненьку срібну габу: на густу траву, на болото, на стіну розкошланого листя, що здіймалася вище храмового муру, на могутню ріку, — і я бачив крізь темну щілину, як вона безмовно котить свої мерехтливі води.

Усюди панували велич, очікування, німота, а ця людина торохтіла щось про себе. Вдивляючись у спокій зверненого до нас обличчя неосяжного простору, я запитував себе: щó це — заклик чи погроза? Хто ми, ті, котрі забрели сюди? Чи поталанить нам упокорити цю дичавину, чи вона упокорить нас? І я відчував, яким великим, неохопно великим було те безмовне, а може, й глухе щось. Щó чаїлось у його надрах? Я знав лише, що звідти потроху підвозили слонову кістку, а також чув, що там живе пан Курц. О так, я тільки й чув, що про нього та й знову про нього! Проте я його уявляв собі не краще, ніж якби мені сказали, що там живе янгол або чорт. Я вірив у нього приблизно так само, як люди вірять у те, що на Марсі є живі істоти. А я знав одного шотландця, котрий шив вітрила і був певен, щиро переконаний, що на Марсі мешкають люди. Якщо його запитували, які вони на вигляд або ж як поводяться, той знічувався й белькотав щось на кшталт «лазять рачки». Та досить було посміхнутись, і він — міцний шістдесятирічний старий — кидався на вас із кулаками. Я ще не зайшов так далеко, щоби битися через Курца, але вже готовий був заради нього збрехати. Ви ж знаєте: я ненавиджу брехню, гидую нею і не сприймаю її, — не тому, що чесніший за інших, а просто тому, що вона мене жахає. Будь-яка брехня має присмак смерті, вона відгонить гниттям, — а саме це я ненавиджу у світі й цим гидую, — вона нагадує про те, щó я волів би забути. Брехня робить мене нещасним, від неї я нездужаю, наче з’їв щось підгниле. Мабуть, така вже моя вдача… Так-от, тоді я ладен був допустити, аби цей молодий ідіот і далі тримався своєї думки щодо мого впливу в Європі. І в одну мить я перетворився на такого самого облудника, як і всі ці зачаровані подорожні. Мені спало на гадку, що в такий спосіб я можу допомогти Курцові, котрого на той час я ще жодного разу не бачив, ви ж розумієте. Він був для мене щонайбільше іменем. Людину, що ховалася за цим іменем, я бачив не краще, ніж бачите зараз її ви. А ви бачите її? Бачите цю розповідь? Бачите бодай щось? Мені здається, наче я намагаюся розповісти вам сон, — і це марна спроба, бо не можна передати словами переживання сну, ту суміш безглуздя, подиву, збентеження й бунтівного трему, коли відчуваєш, що тебе от-от поглине неймовірне, яке і є самою сутністю сновидінь…

Марлоу на мить замовк.

— …Ні, це неможливо, неможливо означити, щó таке життя у кожен окремий період твого існування, неможливо описати те, щó становить його осердя, зміст і ледь вловну, а проте важливу суть.