Читати книгу - "Серце пітьми"

повітрі, їх вишіптували й видихували. Можна було навіть подумати, ніби люди моляться на неї. Над ними, наче запах напіврозкладеного мертвяка, витав аромат безглуздої захланності. Їй-бо, відчуття реальності зникало там надто легко! А німа глушина, яка підступила до цього розчищеного клаптика землі, здавалася мені чимось настільки великим і непереможним, як зло або істина, вічна велич, що терпляче очікує кінця шаленої людської навали.

Ох, ті місяці!.. Але, менше з тим. Бувало всяке. Якось увечері солом’яний сарай, де були складені ситцеві й бавовняні тканини, намисто і бозна-що ще, раптом спалахнув, немовби земля розверзлася і випустила мстиве полум’я, покликане знищити весь отой мотлох. Я спокійно попахкував люльку, сидячи біля свого розбитого пароплава, і бачив, як люди, освітлені загравою, стрибали й здіймали руки до неба. А тоді до ріки примчав вусатий товстун із бляшаним цебром і заходився мене переконувати в тому, що всі «тримаються чудово, просто чудово». Він зачерпнув води і гайнув назад. Я ж помітив, що цебро його мало діряве дно.

Потім я теж поволі побрів на станцію. Поспішати було нíчого. Розумієте, сарай спалахнув, мов коробка сірників, і з самого початку було ясно, що вогонь уже нічим не загасити. Полум’я шугнуло до неба, змусило всіх позадкувати, освітило все довкола і вщухло. Сарай перетворився на купу розжареного вугілля. А неподалік били якогось негра. Подейкували, що саме він був призвідцем пожежі. Так чи ні, але він страхітливо верещав. Я бачив його кілька днів поспіль: сердега сидів у крихітному затінку, геть хворий, і намагався отямитися, а пізніше встав і пішов геть, і безшелесні нетрі знову прийняли його у своє лоно.

Вибравшись із темряви до пожарища, я опинився за спинами двох людей, які про щось розмовляли. Я почув ім’я Курца і фразу: «…скористався цим прикрим випадком». Один зі співрозмовників виявився начальником станції, і я побажав йому доброго вечора.

— Ви колись бачили щось схоже, га? Неймовірно, — сказав він і подався кудись. А інший залишився. Це був агент першого розряду: молодий, елегантний, стриманий, з маленькою роздвоєною борідкою й гачкуватим носом. З іншими агентами він тримався чванькувато, а вони, своєю чергою, нарікали на те, буцім начальник станції приставив його за ними шпигувати. Раніше ми з ним ніколи не спілкувалися. А тепер між нас зав’язалася розмова, і ми поволі відійшли від згарища, що тліло, ледь чутно посвистуючи. Він запросив мене до свого помешкання, розташованого у головній будівлі. Ми зайшли, хлопець запалив сірника, і я зауважив, що цей молодий аристократ має не лише обкуту сріблом скриню для одягу, а й свічку — цілу свічку, хоча на той час на станції побутувала думка, що тільки начальник може користуватися свічками. Глиняні стіни його оселі були завішані очеретяними килимками; списи, ассаґаї[26], щити, ножі теж прикрашали їх як трофеї. Наскільки мені було відомо, цьому агентові доручили виготовляти цеглу, проте на станції не було жодного шматочка цегли, а він пробув тут більше року… в очікуванні. Здається, йому бракувало чогось, щоби робити свою роботу, — не знаю чого… можливо, соломи. У всякому разі, цю сировину годі було тут дістати, і навряд чи її мали надіслати з Європи: тому-то я і не міг утямити, чого, власне, він чекає. Може, особливого акту творіння? Щоправда, всі вони чогось тут чекали — всі ті шістнадцять або двадцять подорожніх: слово честі, це заняття їм було до вподоби, якщо зважати на те, як вони до нього ставилися, — але не дочекалися нічого, крім хвороб, кажу з досвіду. Час вони вбивали, перемиваючи кістки один одному і плетучи безглузді інтриги. У повітрі витав дух змовництва, одначе й він, певна річ, був просто собі духом. Змови тут були так само ефемерні, як і все інше: філантропічні поривання компанії, тутешні балачки, керівництво і робота про людське око. За єдине справжнє почуття правило бажання здобути посаду у факторії, де можна було роздобути слонову кістку, а отже, — одержати відсотки. Лише з цієї причини люди тут інтригували, поливали брудом і ненавиділи один одного, але щоби хтось ударив пальцем об палець — ото вже ні. Боже милий! Зрештою, буває ж так у світі, що один спокійнісінько може вкрасти коня, а іншому навіть на недоуздка глянути зась. Украв коня — ну і що? Жодних проблем. Просто взяв і вкрав. Мабуть, хоче покататися… Ну і на недоуздка можна глянути так, що навіть найбільший добряга не витримає і дасть тобі копняка.

Я й зеленого поняття не мав, чому раптом у цього агента прокинулася така приязнь до мене, але, поки ми базікали, мені раптом спало на думку, що йому щось потрібно, — він мене «промацує». Розмовляючи, хлопець раз по раз згадував Європу, людей, яких я, на його думку, мав би знати, і ставив навідні запитання щодо моїх зв’язків, про місто-побілений-гріб тощо. І тоді його оченята блищали від допитливості, мовби кружальця слюди, хоча він і намагався триматися зверхньо.

Спершу я був приголомшений, але невдовзі мені теж стало цікаво, щó ж саме хоче він од мене дізнатися. Я і гадки не мав, чого він так мудрує, бо не знав нічого, що б вартувало таких зусиль. Проте я насолоджувався тим, як він боровся сам із собою, випитуючи мене, хоча насправді мені теж було зле після тривалих мандрів, а голова була забита думками про той казус із пароплавом. Найпевніше, цей дивак мав мене за якогось безсоромного шахрая. Нарешті терпець йому увірвався і, щоби приховати свій гнів, він позіхнув. Я підвівся. І тієї ж миті помітив маленький ескіз олійними фарбами на тонкій дошці, на якому загорнута в покривала жінка із зав’язаними очима несла запалений смолоскип. Тло було темне, майже чорне. Жінка рухалася статечно, і щось лиховісне було в її обличчі, освітленому тим смолоскипом. Я прикипів до неї поглядом, а мій новий приятель чемно став біля мене, тримаючи півпінтову[27] пляшку з-під шампанського (аптечний заспокійливий засіб) з устромленою в неї свічкою. На моє запитання він відказав, що цю картину намалював сам пан Курц на цій-таки станції рік з гаком тому, доки чекав оказії, щоби рушити до факторії[28].

— Благаю, поясніть, хто ж він такий, цей пан Курц? — попросив я.

— Начальник Внутрішньої станції, — кинув агент, дивлячись убік.

— Красно дякую, — зі сміхом відповів я. — А ви, далебі, цегляр із Центральної станції. Це всі знають.

Той хвилю помовчав, а згодом сказав:

— Курц — це якесь диво. Він посланець милосердя, науки, прогресу й ще бозна-чого. Щоби