Читати книгу - "Кінець роману"

ніж я. Він прагнув не кохання, а приязні. Уперше відчувши себе вигнанцем за межі Сариної довіри, Генрі стривожився й занепав духом. Не знаючи, що діється і чого сподіватися, він жив у жахливій непевності. З цього погляду йому випало гірше, ніж мені. Я ж то був твердо певен, що нічого не маю, ба навіть не можу мати решток того, що втратив. Натомість Генрі й далі володів Сариною присутністю за столом, звуком її кроків на сходах, скрипом та стукотом дверей, поцілунком у щоку… Навряд чи в нього ще щось є, але й такі рештки стали б щедрою поживою для когось зголодованого. Ще гірше для Генрі те, що він, либонь, колись утішався чуттям безпеки, якого я ніколи не спізнав. Адже до того часу, коли містер Паркіс ішов до сина парком Коммон, Генрі й не підозрював, що Сара і я були закохані. Оце пишу я останнє слово, і наперекір моїй волі моя ж таки думка нестримно мандрує в минуле — до миті, з якої почалася мука.

Після незграбного поцілунку на Мейден-лейн минув цілий тиждень, й аж тоді я зателефонував Сарі. Ще на тій вечірці я почув від неї, що Генрі не любить кіно, а тому вона рідко буває на сеансах. Саме в той час ішов фільм за мотивами однієї з моїх книжок, і я запросив Сару на цю екранізацію — почасти тому, щоб похизуватися, почасти тому, щоб — для годиться — якось розвинути історію з поцілунком, а почасти тому, що мене й далі цікавило подружнє життя чиновника.

— Мабуть, нема сенсу запрошувати Генрі? — спитав я.

— Жодного, — відповіла вона.

— Може, він потім з нами повечеряє?

— Він приносить додому цілу купу роботи. Наступного тижня в Палаті громад якийсь паскудний ліберал має порушити питання про вдів.

Можна сказати, що цього вечора ліберал (здається, це був валлієць на прізвище Луїс) постелив нам ліжко.

Фільм був геть поганий, подеколи мене аж до болю разили епізоди, колись повні життєвої правди, а нині перекручені на заяложені екранні кліше. Я шкодував, що не пішов із Сарою куди-інде. Спершу я тлумачив їй: «Розумієте, це зовсім не те, що я написав», але далі не міг це повторяти. Сара співчутливо торкнула мене рукою, і від цієї миті ми сиділи, сплівши руки в невинних обіймах дітей чи закоханих. Раптово й несподівано кінокартина ожила — усього на кілька хвилин. Забувши, що це мій сюжет, що колись це був мій-таки діалог, я зворушився від сценки в дешевому ресторані. Коханець замовив біфштекс із цибулею, а коханка вагається, перш ніж їсти такий гарнір, бо її чоловік не любить цибульного духу. Коханець ображається і сердиться, здогадавшись про причину цього вагання й уявивши неминучий подружній поцілунок, коли його симпатія повернеться додому. Епізод вийшов на славу — я хотів передати дух пристрасті без риторики в словах та діях, і це мені вдалося. Кілька секунд я почувався щасливим. Мене вабила письменницька робота, усе інше на світі було байдуже. Хотілося піти додому, перечитати цю сцену, попрацювати над чимсь новим. І я шкодував, ох як шкодував, що запросив Сару Майлз на вечерю.

Згодом, коли нам подали біфштекс у ресторані «Рулз», Сара зауважила:

— Один епізод справді ви написали.

— Отой з цибулею?

— Так.

Саме в цю мить на наш стіл поставили таріль із цибульним гарніром. Цього вечора я й гадки не мав, що жадатиму цю жінку, і спитав просто так:

— Генрі не матиме нічого проти цибулі?

— Він її не зносить. А ви любите її?

— Так.

Вона насипала цибулі мені й собі.

Чи можливо закохатися над тарелем цибулі? Це видається неймовірним, але я міг би заприсягтися, що саме так зі мною й сталося. Звісно, річ не в цибулі — я раптово відчув жіночу особистість і ту щирість, через яку згодом почувався то щасливцем, то нещасником.

Під прикриттям скатертини я поклав руку на Сарине коліно, і Сара її притримала.

— Смачний біфштекс, — сказав я.

І слухав відповідь, як поезію:

— Смачнішого я ніколи не їла.

Я не налягав і не спокушував. Ми залишили на тарілках половину смаковитих біфштексів і третину вина в пляшці й вийшли на Мейден-лейн, маючи однакові наміри. Поцілувалися біля ніші та решітки — на тому самому місці, де був перший поцілунок, і я сказав:

— Я закохався.

— І я, — відповіла Сара.

— Ми не зможемо повернутися додому.

— Нізащо.

Біля станції метро «Чаринґ-кросс» ми спіймали таксі, і я сказав водієві, щоб відвіз нас на Арбакл-авеню. Так прозвали таксисти вулицю Істборн Террас із низкою готелів уздовж Паддинґтонського вокзалу, що мали розкішні назви — «Ріц», «Карлтон» і такі інші. Двері цих закладів були завжди відчинені, і можна було хоч коли винайняти номер на годинку-дві. Тиждень тому я відвідав цей квартал. Половину вулиці, де стояли готелі, зруйновано бомбардуванням, а на тому місці, де ми тоді кохалися, постала порожнеча. То був готель «Брістоль», у вестибюлі стояв вазон із папороттю, і господиня з блакитним волоссям провела нас до найкращого номера — покою в достеменному едвардіанському стилі, з червоними оксамитовими шторами, з дзеркалом на весь зріст людини і з великим позолоченим двоспальним ліжком. (Люди, що приходили на Арбакл-авеню, ніколи не потребували двох одинарних ліжок.) Дуже добре пам’ятаю неважливі подробиці: господиня спитала, чи залишимося на ніч; недовге перебування в номері коштувало п’ятнадцять шилінгів; електричний лічильник приймав лише шилінги, а в нас їх не було. Але не можу пригадати, як виглядала Сара у наш перший вечір і що ми з нею робили поза тим, що нервувалися й доволі нездарно кохалися. Зрештою, це не важливо. Ми почали — ось головне. Перед нами відкривалося все життя… Ага, є ще одна річ, яка запам’яталася мені назавжди. Біля дверей нашої кімнати («нашої» — за півгодини) я поцілував Сару й сказав, що здригаюся від самої думки про її повернення до Генрі. На те вона відповіла:

— Не журися, він зайнятий вдовами.

— Мені противно навіть подумати, що він тебе поцілує, — сказав я.

— Не поцілує. Він нічого не бридиться так, як цибулі.

Я провів Сару до її домівки біля Коммону. Крізь шпарину під дверима кабінету Генрі сочилося світло, і ми з нею пішли нагору. У вітальні обнялися, ніяк не можучи розстатися.

— Він сюди прийде, — озвався я.

— Ми почуємо, — відказала Сара й додала — по-жахливому розсудливо: — Один східець завжди скрипить.

Я не мав часу на те, щоб скинути плаща. Ми цілувалися, коли почули скрипіння. Увійшов Генрі, і я сумно спостерігав