Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

Поступово вона позбулася багатьох стереотипів щодо зони. Наслухалася неправдоподібно правдивих і подібних одна на одну історій, перезнайомилася з героями цих «ре- аліті-шоу» та їхніми родичами. Деяких з них вона зустрічала потім знову — так, як вищезгадану жінку з шумівкою в жилавій маленькій руці. Ніна знала, до кого вона їздить, і щиро співчувала їй: із таким строком, як у її сина, можна було хіба мріяти про спокійну старість.

— Тьотя Ніна.

Поруч нечутно опинився Кеша, мружачись і з неприхованим зацікавленням розглядаючи відбивні й олів’є в банці.

Кеша був Кольчиним сімейником: у колонії, в умовах зрозумілого природного відбору, пацани збивалися в маленькі групки й тримались у такий спосіб один за одного. Худющий, густо побитий рожевими прищами, цей стихійний родич незмінно викликав у Ніни гострий жаль. До Кеші жодного разу ніхто не приїжджав. Він ніколи не нарікав на це, але й не пропускав Ніниних відвідин. Поводився при цьому завжди передбачувано: поважаючи Кольчине право на особистий час раювання, Кеша вичікував і незмінно з’являвся насамкінець його з Ніною обіду; довго віднікувався від запрошення, але все-таки заходив, потім — так само довго відмовлявся від гостинців, але згодом похапцем їв.

— Кеша, — привітно сказала Ніна, не відриваючись від свого заняття, — за півгодини щоб був без запізнення.

— Ви шнирю вже дали? — поцікавився він, фіксуючи поглядом процес намазування коржів вафельного тортика.

— Колька ще не зібрав.

Збір данини для шниря, тобто вибірного від органів місцевої влади зека з особливими уповноваженнями, був обов’язковим пунктом. З першого ж разу прийнявши до відома ці незаперечні правила, Ніна, не без осаду на серці, привозила продукти і з цим розрахунком. А загалом заготівля провіанту для Кольки завжди перетворювалася для неї на програму, яку вона продумувала з бездоганною логікою. В єдиній місцевій крихітній крамничці, яку тримав начальник тюрми, не було майже нічого з потрібних їй інгредієнтів, тому Ніна озброювалася цілою купою напівфабрикатів і везла абсолютно все, включно з картоплею і хлібом. Мало того — виходило так, що всі три місяці між поїздками вона працювала тепер лише на Кольку, відкладаючи гроші на дорогу та свято його живота. Але, щоразу спостерігаючи за цим святом, вона знала, що робитиме це й надалі: в колонії справді годували кепсько.

Ніна швидко накрила на стіл, і вони сіли. Колька, збуджений, розчервонілий, не соромлячись, набивав собі рота всім, що бачив, одночасно говорив та сміявся, прискаючи непрожованою їжею. Зюбик, навпаки, сидів похмурий, виснажений. Відтоді, як він дуже схуд, процес харчування давався йому тяжко: вимучивши півбутербро- да зі шпротами, він криво посміхнувся і сховав тремтячі руки під стіл.

— Ну, мать, прямо в кров, — заковтнувши одним махом банку маринованих грибів, видихнув ошаліло Колька, відкинувся на розхитаному стільці й зі смаком закурив.

Ніна усміхнулася йому у відповідь. Вона нічого не їла, а тільки перебирала в руках низку святкових картонних ковпачків, про які геть забула на початку обіду.

Рипнули двері — з’явився Кеша. Він ритуально пом’явся на вході, але швидко здався і підсів до столу, спідлоба розглядаючи Зюбикове відсторонене обличчя. В його збитих до м’яса виправними роботами руках Ніна виявила зворушливу рамочку, майстерно вирізану з дерева.

— Це мені? — голосно заіржав Колька, явно знаючи відповідь.

— Не, — Кеша індиферентно мотнув головою. — Тьоть Нін, передасте?

Слід сказати, у деяких зеків гостро прорізались зумовлені нереалізованістю різних енергій здібності. Окремі з них, за невідомими Ніні принципами, придушувалися місцевими законами в зародку: так, наприклад, заборонялося малювання; і навіть паста в ручках, дозволених для передачі, була винятково чорного й синього кольорів, мовби зелений і червоний могли в тутешніх писцях розворушити якісь приховувані нахили. Ліплення з хліба й різьба по дереву, натомість, вважалися прийнятними. Кеша, який у минулому не тримав у руках нічого, крім ложки, неочікувано виявив у собі такий хист і, вирізаючи направду вартісні саморобки, щоразу просив Ніну їх декому передати.

— Звісно, передам, — бадьоро відповіла вона.

Кешина адресатка вперто не приймала дарунків із зони, а в останні рази взагалі почала кидати слухавку, миттєво реагуючи на Нінин голос. Тим не менше, Ніна чесно набирала її номер і так само чесно розставляла потім незатребувані дари на поличках своєї стінки.

— Ну, син, — підвівся навіщось Зюбик, обіпершись для впевненості на стіл нетвердою долонею, — з днем народження. Що я тобі бажаю? Здоров’я бажаю. Успіхів. — Він з явним напруженням подумав ще трохи і завершально махнув рукою, виплеснувши трохи соку зі свого стаканчика. — І нехай усі твої мрії збуваються.

Ніна підняла очі до стелі й повільно порахувала до п’яти.

— Як пройдеш дві треті строку, можна починать мріяти, — багатозначно сказав Кеша, посмоктуючи голубець.

Йому залишалося чотири роки. Кольці — три.

— Да, бать, — серйозно додав Колька.

Несподівано прорізалася виттям сирена: настав час перевірки.

— По ходу і торта не поїли, — прокоментував Колька, сердито загасив недопалка і поспішив за Кешею, який без зволікань подався до дверей. Коридором загупали чиїсь швидкі кроки і стихли. Потім — ще одні, і ще…

Щойно всі кроки відлунали, як Ніна усвідомила, як же вона втомилась. Ще не минуло й дванадцятої, а їй здавалося, що вже давно мав би настати вечір цього пластиліново деформованого дня, до якого вона ретельно готувалася останні місяці. Так було завжди. Все життя. В дитинстві такими були свята. Очікування власного дня народження починалося рівно з наступного ранку після його завершення і складалося у довжелезні закіптявілі нудьгою тижні, що тільки зрідка прорізалися чудодійними спалахами Нового року, Восьмого березня, жовтневих. І вже тоді, коли чекати більше було несила, одного ранку наставав цей день. Він починався з батька, сонного, у сімейках і майці, що височів біля її ліжка й урочисто вручав Ніні теплу одежину чи іншу корисну річ, яку все одно довелося би купувати їй на зиму; мати пекла пироги, різала вінегрет, ліпила пельмені; увечері гості пили горілку; потім Ніну вкладали спати — і свято закінчувалося.

А коли виросла, було її весілля, якого Ніна чекала не менш, ніж п’ятнадцять років, з того дня, коли мати дозволила їй пошити ляльці фату зі старої фіранки й таким чином розбурхала цей каламутно-лоскітний потяг до прекрасного. Звідтоді, своєю чергою, минуло більше тридцяти років, а все, що Ніна пам’ятала з найщасливішого дня своєї біографії, - це безсонну ніч із гострими шишечками бігуді у потилиці, розтерті до кривавої юшки ноги в нових лакових босоніжках і свекруху, яка безкінечно перераховувала розетки з підсохлими салатами на святкових столах… Був