Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Чи впевнитись в твоїй я можу згоді?

                                        (Годі!)

Так ти взаємністю не відвістиш мені?

                                        (Ні!)

Гаразд, а що це там гукає і луна?

                                        (Луна!)[5]

Циркуль змушував нас відгадувати «Загадки-октави» Джуліо Чезаре Кроче, «Загадки-сонети» Монеті та ще якогось пройдисвіта, що мав сміливість сховатися під псевдонімом Катона Утицького. Він попереписував їх чорнилом тютюнової барви на пожовклих аркушиках свого старого зошита.

— Ось послухайте! Уважно послухайте цей вірш Стільяні! Як гарно! Ану, хто відгадає? Слухайте ж:

Я і одна, і дві. Та в певний час

Що два було — єдиним враз буває.

Нема на голові тим ліку в нас,

Куди мене одна п’ятьма стромляє.

Я теж у рот здоровий розрослась,

Що без зубів дошкульніше кусає.

І пупів два даровано мені,

І пальці на очах, і очі на ступні.

Я ще й зараз немов бачу, як він декламує — замружений, сяючи від захоплення і ляскаючи пальцями в такт.

Наша мати була певна, що нам цілком досить того, чого навчає нас Циркуль, а слухаючи, як ми декламуємо загадки Кроче або Стільяні, подумувала, либонь, чи й не забагато ми знаємо.

Зате тітка Сколастика після невдачі з улаштуванням другого маминого шлюбу зі своїм улюбленцем Поміно взялася за мене та за Берто. Однак ми анітрохи не піддавалися їй, бо мали надійний захист — ласкаву нашу маму. Це так бісило стару панну, що вона напевне шкуру з нас злупила б, коли б їй випала нагода лишитися з нами наодинці, без свідків.

Одного разу тітка Сколастика, розлючена до нестями, як завжди прожогом вибігала з нашого дому, а я, на лиху годину, попався їй у коридорі. Вона схопила мене за підборіддя, стисла щосили і, нахиляючись до мого обличчя, свердлила поглядом мої очі й шипіла: «Вроддивчик! Вродливчик!» А тоді, якось дивно рохнувши, відіпхнула мене й процідила крізь зуби: «Вилупок собачий!»

Чомусь мені перепадало від неї куди більше, ніж братові, хоч я набагато уважніше ставився до безглуздої Циркулевої науки. Напевне, її дратував безтурботний вираз мого обличчя і великі круглі окуляри, які я мусив носити, щоб виправити одне око, що бозна-чому дивилося кудись убік.

Ті окуляри завдавали мені чимало страждань. Одного дня я викинув їх геть і дозволив своєму окові дивитися, куди йому заманеться. Щиро кажучи, зизоокість не додавала мені вроди, однак я не нарікав. Я пашів здоров’ям, і цього мені було досить.

Десь під вісімнадцять років моє обличчя прикрасила рудувата ще й кучерява борода. Зате мій невеличкий ніс внаслідок цього майже зовсім загубився між широким лобом і тим розкішним бородищем.

Коли б ото кожна людина могла вибирати собі носа до вподоби, носа, котрий пасував би саме їй, або, скажімо, здибавши якогось бідолаху з величезним носом на дрібненькому личку, ти міг сказати: «Ваш ніс мені підходить, я його беру», то, либонь, марудився б я недовго, а враз знайшов би собі те, що треба. Заразом і очі прихопив би якісь інші, а там перемінив би й ще щось. Проте я добре знав, що це неможливо, отож без нарікань змирився з тим, чим наділила мене природа, і більше ніколи не клопотав собі голови.

А Берто, навпаки, гарний і лицем, і тілом, тільки те й знав, що крутитися перед люстром, чепурився без кінця і смітив грішми — на нові краватки, на вишукані парфуми, білизну й наймодніший одяг. Якось мені заманулося покепкувати з нього. Я взяв з його шафи новісінький фрак, елегантний жилет з чорного велюру і циліндр та й подався, ошатно вдягнений, на полювання.

Тим часом Батта Маланья все скаржився мамі на низькі врожаї, що нібито змушує його залазити в борги, аби задовольняти наші надмірні забаганки й утримувати маєтки в належному стані. На це потрібні неабиякі кошти!

— Ще одна рахуба нам на голови! — проголошував управитель замість вітання, заходячи до нас.

Густі тумани геть знищили всі оливки в Дуе Рів’єре, а від філоксери загинули всі наші виноградники в Спероне. Слід посадити американську лозу, якій не страшні хвороби, але це ж знову борги й борги… Батта Маланья порадив продати спочатку Спероне, аби спекатися лихварів, які не давали йому, Маланьї, спокою. Так було продано спершу Спероне, а потім Дуе Рів’єре і Сан Роккіно. Зостався в нас тільки маєток Стіа з водяним млином. Мама боялася, що от-от одержить повідомлення про те, що там попересихали всі джерела і вже немає води.

Ми таки справді багато витрачали, а самі били байдики. Та безперечно й те, що такого ошуканця, як Батта Маланья, навряд чи знайдеш, навіть і всю землю обійшовши. І це найм’якші слова, які можна сказати, зважаючи на ту обставину, що мені довелося породичатися з ним.

Батта Маланья, повсякчас нарікаючи на втрати та витрати, винахідливо діставав усе, чого ми бажали. Але за всім цим достатком і змогою легко вдовольняти будь-яку примху ховалося провалля, яке після материної смерті поглинуло мене одного. Мій братко вчасно врятувався вигідним одруженням.

А моє одруження, навпаки…

— Чи варто розповідати про моє одруження? Як би ви порадили, доне Еліджо?

Дон Еліджо Пеллегрінотто відповідає мені з-під стелі (він перебирає книжки, сидячи на ліхтарниковій драбині):

— А чом би й ні? Розкажіть усе як було. Пристойно… По-доброму.

— Як же можна по-доброму? Ви ж знаєте…

Дон Еліджо сміється, і колишня капличка відповідає йому луною. Пересміявшись, старий радить мені:

— На вашому місці, синьйоре Паскаль, я взяв би та й прочитав якусь новелу Боккаччо або Банделло. Задля стилю, задля колориту…

Який там стиль, доне Еліджо. Ху! Викладу все, що і як заманеться.

Ну ж бо, сміливо вперед!

4. А було це так

Одного разу на полюванні я з неабияким подивом зупинився перед копичкою сіна, з якої стирчала палиця з навішеним на неї горщиком. Мене пойняло незвичне хвилювання, я закляк на місці й сказав:

— Знаю тебе, знаю…

А тоді раптом вигукнув:

— Ти — Батта Маланья!

На землі біля копички лежали вила, і я мов несамовитий схопив їх і ну щосили штрикати в сіно. Горщик мало не впав. Коли я спинився, щоб звести дух, і глянув на