Читати книгу - "І прибуде суддя"

Довкола стояла та сама густа, непроглядна темрява. Небо вкривали чорні низькі хмари, і було схоже, що от-от піде дощ. Долаючи передчуття чогось неймовірного та страшного, я пришвидшив ходу. Ось і той будиночок. Звівши голову, побачив над дверима табличку «Господарчі товари». Не знаючи, що й думати, перейшов до других. Над ними висіла табличка «Галантерея», а на самих дверях, придивившись, побачив розклад роботи крамнички. «Напевно, помилився», – подумалося, і я поспішно рушив далі. Але сусідній будинок виявився житловим, як і наступний, і ще один. А далі вулиця роздвоювалась, ось тут машина повертала праворуч.

Мов ошпарений, я кинувся назад. Біля крамниць на хвилину спинився. Чи морг із другого боку? Зиркнув туди. Ні, через вулицю видно сад, а в глибині – добротну хату. Може, морг перед магазином? Двох десятків метрів мені вистачило, щоб переконатися: між готелем і будинком, у якому були крамниці, нічого, крім хати і ще якоїсь схожої на сарай халабуди, немає. На халабуді, коли я взявся її оглядати, не побачив жодної таблички, але вона й не могла, судячи з її вигляду, бути моргом.

Лишалося припустити одне: лікарі зі «швидкої» навіщось дурили мене, кажучи про морг, розміщений поруч із готелем. Але ж я таки явно бачив, як вони спинялися біля магазинів… З машини хтось виходив і торсав за двері крамниці. Потім стукав у вікно. Щось казав до тих, що лишалися всередині машини, начебто обурювався. Навіщо ж вони ламали цю комедію? Чи я вже збожеволів? Але ж я самого себе усвідомлював чітко. Ось я, живий, хоч і виснажений, ось сумка, перекинута через плече. Ось переді мною затемнений готель. Вулиця, в кінці якої вже почало ледь-ледь сіріти. Усе реально. Нема й жодного страху. Є, правда, щось інше, чому я ніяк не в змозі дібрати назву.

Я пригадав: «швидка» рушила від готелю не відразу. Невже ті, що в машині, чекали – потраплю я до готелю чи ні? Наче ждали, що я спостерігатиму за ними, як вони від’їжджають і опиняються перед моргом, який насправді був крамницею. Навіщо?

«Я все одно не відповім на ці запитання», – подумав. І вже хотів знову сідати на лавку, як помітив, що вулицею щось рухається. Ніби біла пляма. Легкий морозець пробіг у мене за плечима. Немов прикипілий до землі, стояв і спостерігав, як пляма наближається. Дуже швидко я зрозумів, що то йде вулицею зодягнена в біле людина. Ще можна було втекти, десь заховатися. «Куди?» – спитав себе я і побачив, що то жінка в короткому білому халаті. Цокають по асфальту підбори. Вона зрима, жива, видно, як метляються на вітрі поли халатика. Очевидно, угледівши мене, вона притишила ходу, а потім рушила далі. Війнув легкий, ледь уловний запах парфумів. «Ти все ж таки страхополох», – подумав я. Думка стосувалася мене самого. Жінка ж, напевне, звідкись вертається, може, від коханого чи з пізньої гулянки, от і все. Дивно тільки, що вона в халаті. Хоча, може, то й сукня?…

Я провів поглядом легку поставу, котра знову ставала білим метеликом серед ночі. Готовий опуститися на лавку, з несподіванки здригнувся: жінка попрямувала до дверей першої крамниці, спинилася і, судячи з усього, почала відчиняти їх. Відчинила й зникла всередині. Минули хвилина, друга, напевне, й цілих п’ять хвилин, але світло у вікні крамниці не загорілося, проте не зачинилися й двері. Я стояв і не знав, що мені й думати. Якщо це грабіжниця, то як вона так легко відімкнула замок? Але грабіжниця не відчиняла б, якби побачила, що за нею слідкує незнайома людина. А жінка явно мене побачила, бо ж притишила ходу й подивилася у мій бік. Тоді хто вона? Якби це був бар, а не магазин господарчих товарів, я не здивувався б, якби його відчиняли вночі. Тоді хто ж вона, ця жінка в білому?

Щомиті в мені росло, аж поки не стало непереборним бажання піти до крамниці й поглянути, що там діється. І хоч водночас щось підказувало: цього робити не слід, там – небезпека, та, зрештою, перше бажання переважило. Як не дивно, воно зростало з кожним моїм кроком, доки я не опинився перед дверима. Повагавшись, зайшов усередину. Там за прилавком стояла та сама жінка в білому халаті.

– Добрий вечір, – привітався я.

Вона не відповіла. Стояла й незмигно дивилася на мене. Втім, швидше повз мене, кудись за вікно. Скидалася на манекен, білий і через те ще незбагненніший і страшніший. Однак я не почував ні страху, ні чогось іншого. Тільки заціпеніння, що охопило, відколи переступив поріг і побачив цю жінку зблизька. Не знаю, скільки ми так стояли. Я чув, як вона дихає, і недоречно подумав, що привиди навряд чи здатні так дихати. А збагнувши, що я можу думати, зрозумів, що спроможний рухатися і робити все що завгодно.

Найліпше було б повернутися і піти. Але щось заважало мені це зробити. Я мав ще їй сказати якісь слова.

– Вибачте, будь ласка. Ви торгуєте вночі? Мені можна щось купити?

Вона не відповіла. «Мабуть, хвора», – подумав я. Але чи зможу я їй допомогти? Можливо, до неї не можна озиватися? Нехай собі лишається, з мене досить того, що вже пережив цієї ночі. Я повернувся, аби піти геть – до готелю, блукати вулицями, до дідька в зуби.

– Ні, – почув я розпачливий крик уже біля самого порога. – Ні!

Переборовши себе, я озирнувся. Жінка, наче заведена механічна лялька, раз по раз здригалася і стукала кулачками по прилавку. Щось кинуло мене до неї. Ледве я наблизився, вона обхопила мене за плечі, а голова її забилася об мої груди.

Я почав теж механічно гладити її по плечах, бо нічого іншого не лишалося.

– Я забула, забула ті слова, – вигукнула зненацька жінка.

– Які слова? – обережно спитав я.

– Не знаю, – сказала жінка, підвела голову й подивилася мені у вічі, намагаючись щось побачити в темряві. – Я щоночі приходжу сюди, я намагаюся їх згадати, але не можу. Пане суддя, не забирайте ще й мого сина, благаю вас.

– Ви… мене знаєте? – вражено спитав я.

– Хіба ви не наш районний суддя? – скрикнула жінка. – Не з нашого районного суду?

Вона взялася гарячково обмацувати моє тіло – руки, обличчя, груди, певне, вже сині від ударів її голови. Доторки її пальців були гарячими, липкими, наче перед тим вона вимастила