Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

class="p1">— Я ніколи його не пробачу. Будьте моїм свідком. Не пробачу його. Ніколи… ніколи, ніколи. Навіть якщо він уклякатиме біля моїх ніг двадцять років поспіль. Жінка таке ніколи не пробачає. А коли буде потрібно, не врятує чоловіка. Якщо він тонутиме, я й оком не змигну.

— Рейчел, насправді ви так не думаєте. Будь ласка, облиште ці розмови таким жахливим драматичним тоном. Звісно ж, ви пробачите його. Я впевнений, що ви обоє винні. Зрештою, ви теж його вдарили, залишили на щоці свою монограму.

— Ах! — У її вигуку чулася груба, майже вульгарна відраза. — Ніколи, — повторила вона, — ніколи-ніколи. Ох, я… така нещасна… — Скиглення та сльози поновилися, обличчя палало вогнем.

— Припиніть, будь ласка. Вам треба відпочити. Випийте аспірину, спробуйте трохи поспати. Я принесу вам чаю, хочете?

— Поспати! Коли я така знервована! Він послав мене до дідька! Украв ціле моє життя. Він зіпсував цілий світ. Я така ж розумна, як він. А він ізолював мене від усього. Я не можу працювати, не можу думати, не можу навіть існувати через нього. Усюди його папірчики, він позабирав мої речі й каже, що це його. Я взагалі ніколи не була собою й не жила власним життям. Завжди боялася його, ось до чого дійшло. Усі чоловіки нехтують жінками, а жінки по-справжньому бояться чоловіків. Чоловіки фізично сильніші, ось тому так і стається, у цьому вся річ. Звичайно, вони просто хулігани, за ними завжди останнє слово. Запитайте будь-яку нещасну жінку з убогих нетрів, вони знають. Він поставив мені синця, як звичайнісінький скандаліст, як усі оті пияки, яких потім судять. Він і раніше бив мене, так, це не вперше, де там. Він не знає, я ніколи йому не казала, але наш шлюб закінчився, коли він уперше мене вдарив. А він до того ж обговорює мене з іншими жінками, знаю, що обговорює, довіряє чужим жінкам і обговорює з ними мене. Вони всі обожнюють його й лестять йому. Він украв ціле моє життя й зіпсував його, зруйнував кожен найдрібніший відтинок, наче переламав усі кістки, кожну найменшу дрібницю зруйнував, зіпсував і викинув геть.

— Рейчел, ні, ні, ні, я й чути не хочу, насправді ви не думаєте всіх цих дурниць. І не кажіть мені таке, потім ви сама пошкодуєте.

— Я така сама розумна, як він, а він ніколи не дозволяв мені піти на роботу. І я слухалася його, завжди слухалася. У мене не було нічого особистого. Він володіє цілим світом, усе належить йому, йому, тільки йому. А коли буде потрібно, я його не врятую. Буду дивитися, як він тонутиме. Буду дивитися, як він горітиме.

— Ви так не думаєте, Рейчел, і краще не кажіть цього.

— Я й вас не пробачу за те, що бачили мене такою, з розбитим на шматочки обличчям, і чули, як я кажу всі ці жахливі слова. Колись я знову посміхатимусь вам, але в глибині душі ніколи не пробачу.

— Рейчел, Рейчел, ви мене засмучуєте!

— Ось і зараз ви підете вниз та поливатимете мене брудом. Знаю я ці чоловічі балачки.

— Ні, ні…

— Вас аж нудить від мене. Від скиглення розбитої, підтоптаної шкапи.

— Ні…

— Ах! — Знову цей жахливий звук войовничої, лютої відрази.

— А тепер ідіть геть, залиште мене, прошу. Залиште мене на самоті з моїми думками, моїми муками, моїм покаранням. Я плакатиму цілу ніч, цілісіньку. Пробачте, Бредлі. Скажіть Арнольдові, що я збираюся відпочити. Скажіть йому більше не наближатися до мене сьогодні. Завтра я спробую знову стати собою. Жодного взаємного обвинувачення, жодного докору, нічого. Як я можу докоряти йому? Він знову розсердиться, знову налякає мене. Краще бути рабинею. Скажіть йому, що завтра я буду такою, як завжди. Звісно ж, він і так це знає, він не переймається й уже почувається краще. Лише дозвольте мені більше його сьогодні не бачити.

— Добре, я перекажу йому. Не сердьтеся на мене, Рейчел. Я не винен.

— Ох, ідіть собі.

— Принести вам чаю? Лікар казав, чай…

— Ідіть геть.

Я вийшов із кімнати й тихенько причинив за собою двері. Почув стишені кроки, і в замку повернувся ключ. Я спустився вниз сходами з відчуттям потрясіння і — так, вона мала рацію — огиди.

Сонце більше не сяяло, сутеніло, і весь інтер’єр будинку здавався коричневим і прохолодним. Я проклав собі шлях до вітальні в затильній частині будинку, де сиділи й розмовляли Арнольд і Френсіс. Вони ввімкнули світло й електричний камін. Я помітив розбите скло, потрощену порцеляну та пляму на килимі. Вітальня була велика, надміру прикрашена робленими гобеленами й кепськими сучасними літографіями. Більшість вільного місця в ній забирали дві огрядні стереоколонки, укриті якимось жовто-коричневим серпанком. За скляними дверима розташовувалася веранда, а звідти розгортався краєвид на так само перевантажений прикрасами сад, в’їдливо зелений у гнітючому безсонячному світлі, де серед невисоких декоративних приміських дерев змагалося чимало пташок, щебечучи свої ліричні дурниці.

Арнольд підскочив і кинувся до дверей, але я зупинив його.

— Рейчел сказала, що не хоче, щоб до неї сьогодні хтось навідувався, та обіцяла бути завтра такою, як зазвичай. Вона просила переказати, що збирається поспати.

Баффін знову сів.

— Так, їй буде краще, якщо вона трохи поспить, — зауважив він. — О Господи, яке полегшення! Хай трохи відпочине. Сподіваюся, за годину чи дві вона спуститься повечеряти. Приготую їй щось смачненьке, улаштую сюрприз. Боже, оце так полегшало!

Я відчув, що варто трохи приборкати оте його полегшення.

— Хай там як, це був дуже неприємний нещасний випадок. — Я сподівався, що Арнольд іще не висповідався Френсісові.

— Так, але вона спуститься. У цьому я впевнений. Вона взагалі швидко повертається до тями, а зараз я дам їй трохи відпочити. Лікар каже, це не… Випийте з нами, Бредлі.

— Залюбки вип’ю трохи хересу. — Я подумав, що він і гадки не має, що саме скоїв і який зараз має вигляд чи як почувається його дружина. Можна було не сумніватися: Баффін ніколи не намагався зрозуміти її думок. Можливо, це була звичайна рятівна брехня — уміння повсякчас не помічати власних злочинів. А може, я помилявся. Імовірно, виплакавшись, Рейчел заспокоїлася. Вона, напевно, спуститься вниз на вечерю й посмакує приготованими чоловіком делікатесами. Шлюб — дуже загадковий світ.

— Добре те, що добре закінчується, — далі філософствував Арнольд. — Мені шкода, що я втягнув вас обох у цю історію.

Можна було не сумніватися: він справді шкодував. Якби він сьогодні не втратив розум, усе могло б залишитися таємницею, — мабуть, так Баффін собі зараз міркував. А втім, як і передбачала Рейчел, самовладання вже