Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

чесній людині годі заробити на життя працею, то мусить робити те, що може. Колишні власники дрібних господарств утратили всяку надію вижити і тікали з узбережжя, поповнюючи лави жебраків, злодіїв та повій у внутріземських містах. Торгівля завмерла, бо вислані в море кораблі рідко поверталися.

Ми з Чейдом сиділи на лавці перед хатиною і розмовляли. Не говорили про віщі речі, про значні події з минулого. Не згадували мого повернення з могили чи поточної політичної ситуації. Натомість він розповідав про спільні для нас обох дрібниці, наче я виїжджав був у далеку подорож. Слінк, його ласка, постарівся, минула зима відібрала в нього гнучкість суглобів, і навіть весна не додала йому жвавості. Чейд боявся, що тваринка не доживе до наступного року. Чейдові нарешті вдалося засушити листя золотопрапорника так, щоб воно не пліснявіло, але він виявив, що сила сушеного зілля невелика. Нам обом бракувало тістечок кухарки Сари. Чейд спитав, чи в моїй кімнаті немає нічого, що я хотів би повернути. З наказу Регала її обшукано й покинуто в стані цілковитого безладу, та він не думає, що звідти багато забрано і не можна знайти те, чого б я захотів. Я спитав, чи пам’ятає він гобелен з королем Вайздомом, який розмовляє зі Старійшинами. Чейд відповів, що пам’ятає, але гобелен для нього надто великий, годі його принести. Я глянув на нього з таким болісним виразом, що він одразу ж зм’як. Сказав, що, мабуть, зуміє щось придумати. Я усміхнувся.

— Чейде, я пожартував. Від цього гобелена я не мав нічого, крім кошмарів у дитинстві. Ні. Тепер у моїй кімнаті немає нічого для мене важливого.

Чейд глянув на мене ледь не сумно.

— Покидаєш давнє життя і що з нього виносиш? Одяг на тілі та сережку у вусі? І не кажеш нічого собі принести? Хіба це не здається тобі дивним?

Якусь мить я сидів, міркуючи. Меч, який дав мені Веріті. Срібний перстень від короля Ейода, що до того належав принцу Раріску. Шпилька від леді Грації. У моїй кімнаті був морський ріжок Пейшенс, я сподівався, що він повернувся до неї. Мої фарби і папери. Скринька, яку я вирізав, щоб тримати там отрути. Ми з Моллі ніколи не обмінювалися речами на пам’ять. Вона нізащо не прийняла б від мене жодного подарунка, а я не здогадався вкрасти стрічку з її волосся. Якби я…

— Ні. Може, найкраще почати все з чистого аркуша. Хоча одне ти забув. — Я відвернув комір своєї грубої сорочки і показав йому маленький рубін, оправлений сріблом. — Цю шпильку дав мені колись Шрюд, щоб позначити як свою людину. Я й далі її маю.

Пейшенс скріпила шпилькою смертний саван, у який мене загорнула. Я відкинув цю думку.

— Я досі дивуюся, що Регалові стражники не ограбували твого тіла. Мабуть, у Віту така страшна репутація, що боялися тебе мертвого не менше, ніж живого.

Я торкнувся пальцями носа там, де його зламано.

— Не скажу, щоб вони мене боялися.

Чейд криво мені посміхнувся.

— Цей ніс тебе дратує, чи не так? Думаю, він робить твоє обличчя виразнішим.

Я глянув на нього, примружившись від сонця.

— Справді?

— Ні. Я сказав це з чемності. Але й насправді все не так погано. Скидається на те, що хтось намагався його вправити.

Я здригнувся від уколу зазубреного спогаду.

— Не хочу про це думати, — щиро сказав я йому.

Уболівання за мене раптом затьмарило його обличчя. Я відвів очі, не в спромозі витримати його співчуття. Спогади про зазнані побої легше було б стерпіти, якби я міг вдавати, що ніхто більше про них не знає. Я сперся потилицею об нагріту сонцем хатню стіну і глибоко вдихнув.

— Ну так. То що діється там, де й досі живуть люди?

Чейд кашлянув, погодившись зі зміною теми.

— Добре. Скільки ти знаєш?

— Небагато. Кеттрікен і блазень утекли. Пейшенс начебто чула, що Кеттрікен безпечно дісталася гір. Регал розлютився на короля Ейода Гірського і перетяв торгові шляхи. Веріті досі живий, але ніхто про нього не чув.

— Гей! Гей! — Чейд випростався. — Поголос про Кеттрікен… ти пам’ятаєш його з того вечора, коли ми з Баррічем про це розмовляли.

Я відвів від нього погляд.

— Наче сон, який колись бачив. Кольори розмиті, події перемішані. Тільки й чув, як ти щось про це казав.

— А як із Веріті? — Через раптову напругу в його голосі мені по спині пробігли мурашки страху.

— Він скіллив мені того вечора, — тихо пояснив я. — Я вам тоді казав, що він живий.

— ПРОКЛЯТТЯ! — Чейд схопився на рівні ноги і шалено застрибав. Я ніколи досі не був свідком такого видовища, тож дивився, переходячи від здивування до страху. — Ми з Баррічем не повірили твоїм словам. О, ми з радістю почули, що ти їх вимовив, а коли ти втік, Барріч сказав: «Пусти хлопця, це все, що він може зараз зробити, він пам’ятає свого принца». Це й усе, що ми подумали. Прокляття, прокляття! — Зненацька він зупинився і вказав на мене пальцем. — Звітуй. Розкажи мені все.

Я подумки перебрав усе, що міг згадати. Це було нелегко, я наче бачив ту картину вовчими очима.

— Він змерз. Але живий. Або дуже втомлений, або поранений. Якийсь уповільнений. Він намагався пробитися до мене, а я його відштовхував. Тож він наполіг, щоб я випив. Думаю, щоб зруйнувати мої стіни…

— Де він?

— Не знаю. Сніг. Ліс. — Я навпомацки шукав примарних спогадів. — Не думаю, що він сам знав, де він.

Чейд уп’яв у мене зелені очі.

— А ти взагалі можеш до нього дістатися, почути його? Можеш мені сказати, чи він і досі живий?

Я хитнув головою. Серце закалатало мені в грудях.

— Можеш зараз поскіллити йому?

Я знову хитнув головою. Мій живіт стиснувся від напруги.

Чейдове роздратування наростало з кожним моїм запереч­ним рухом.

— Прокляття, Фітце, ти мусиш!

— Я не хочу! — різко скрикнув я.

Зірвався на ноги.

Тікай! Швидко тікай!

Я втік. Зненацька це стало так просто. Втік від Чейда, від хатини, наче за мною гналися всі дияволи з пекельних Зовнішніх островів. Чейд мене кликав, але я не хотів чути його слів. Я біг, а тільки-но опинився під захистом дерев, як біля мене з’явився Нічноокий.

Не туди, там Серце зграї, — перестеріг він мене.

Тож ми помчали на вершину узгір’я, геть від потоку, вгору до великої гущавини ожини, що звисала над улоговиною, де Нічноокий ховався у грозові ночі.

Що це було? Яка небезпека? — спитав Нічноокий.

Він хотів повернути мене назад, — по якомусь часі зізнав­ся я. Намагався сформулювати це так, щоб Нічноокий міг зрозуміти. — Він хотів, щоб я… ніколи більше не був вовком.

Зненацька мою спину наче обсипало холодом. Пояснюючи це Нічноокому, я став віч-на-віч із правдою. Вибір простий. Бути вовком, без минулого і майбутнього, жити тільки сучасним. Чи людиною, покрученою своїм минулим, чиє серце разом із кров’ю помпувало страх. Я міг ходити на двох, знати страх, жити скуленим. Або бігати на чотирьох, забути все, тоді навіть Моллі буде лише спогадом про приємний запах. Я нерухомо сидів під ожиною, моя рука легко спиралася на плечі Нічно­окого, очі вдивлялися