Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

вони боялися б тебе, чоловіка, що помер і був похований, а тепер знову ходить між ними. Не зможеш пояснити, що це була хитрість. Віт — не та магія, яку схвалюють. Якщо звинувачений у ній помирає і його кладуть у могилу, то, що ж, аби тебе добре споминали, мусиш залишатися мертвим. Якби побачили, що ти собі прогулюєшся, вирішили б: Регал мав слушність, запевняючи, що ти займався звірячою магією і вбив нею короля. Мусили б знову тебе вбити. Цього разу старанніше.

Барріч різко підвівся і пройшов сюди-туди по кімнаті.

— Побий мене грім, але я б випив, — сказав він.

— Я теж, — тихо додав я.

За десять днів на стежці з’явився Чейд. Старий убивця йшов повільно, з ціпком, ніс торбу на плечах. День був теплий, і він відкинув каптур плаща. Його довге сиве волосся розвівалося на вітрі, борода закривала більшу частину обличчя. На позір здавався мандрівним лудильником. Побитий віспинами старий, але більше не Рябий чоловік. Сонце і вітер видубили його обличчя. Барріч пішов ловити рибу, волів робити це сам. Доки його не було, Нічноокий грівся на сонці під нашими дверима, але зник у лісі, тільки-но почувши в повітрі запах Чейда. Я стояв сам.

Кілька хвилин дивився, як він надходить. Зима зістарила його, поглибивши зморшки і додавши сивини у волоссі. Але йшов він жвавіше, ніж я пам’ятав, наче скрута його загартувала. Врешті я пішов йому назустріч, раптом почуваючись дивно боязким і зніяковілим. Підвівши голову і побачивши мене, Чейд зупинився, став посеред дороги. Я йшов до нього.

— Хлопче? — обережно спитав він, коли я наблизився.

Я змусив себе кивнути і всміхнутися. Усмішка у відповідь, що змінила риси його обличчя, засоромила мене. Він випустив ціпка, обійняв мене, притиснувся до мене щокою, наче я був дитиною.

— Ох Фітце, Фітце, мій хлопче, — сказав він повним полегшення голосом. — Я думав, що ми тебе втратили. Думав, зробили щось гірше, ніж просто дозволили тобі померти.

Його старі руки сильно й напружено мене охопили.

Я був люб’язним зі старим. Не сказав йому, що так воно й є.

Розділ 2. Розлука

Коронувавшись як король Шести герцогств, принц Регал Провісник фактично покинув Прибережні герцогства напризволяще. Вигріб із самого Оленячого замку та більшої частини герцогства Бак стільки коштів, скільки зумів витиснути. Коні та худобу Оленячого замку розпродано, а найкращих тварин перевезено в глибину суходолу, до нової Регалової резиденції в Трейдфорді. Обставу та бібліотеку древнього королівського осідку теж розграбовано, частину використано, щоб звити нове гніздо, решту роздано Регаловим прибічникам — внутріземським герцогам і шляхті, а чи й просто продано їм. Комори збіжжя, винні льохи, арсенали — усе сплюндровано, здобич вивезено вглиб суходолу.

Регал проголосив, що планує вивезти недужого короля Шрюда та овдовілу вагітну королеву-в-очікуванні Кеттрікен у внутрізем’я, до Трейдфорда, щоб вони не наражалися на небезпеку наїзду червоних кораблів, які шарпали Прибережні герцогства. Заодно це було виправданням грабування обстави та цінностей Оленячого замку. Але зі смертю короля Шрюда і зникненням королеви Кеттрікен зник навіть цей благенький привід. І все ж, Регал покинув Оленячий замок так швидко після коронації, як тільки міг. Ширилися чутки, що, коли Пани-Рада нового короля обговорювала його рішення, він заявив нобілям: Прибережні герцогства — це для нього лише війна і видатки, що вони завжди були п’явкою на тілі внутріземських герцогств, і зичив остров’янам радості з нагоди заволодіння таким кам’янистим та безрадісним місцем. Пізніше Регал заперечував, що промовив був колись такі слова.

Коли Кеттрікен зникла, король Регал опинився в ситуації, що не мала історичного прецеденту. Дитя, яке виношувала Кеттрікен, було безперечним спадкоємцем корони. Але і королева, і ще ненароджена дитина зникли за дуже підозрілих обставин. Не всі були певні, чи це не влаштовано самим Регалом. Навіть якби королева зосталася в Оленячому замку, дитина не могла б перейняти навіть титулу короля-в-очікуванні щонайменше до досягнення нею сімнадцятиліття. Регал прагнув якомога швидше здобути королівський титул, але, згідно з законом, для цього було необхідним визнання усіх Шести герцогств. Він купив корону, зробивши низку поступок Прибережним герцогам. Найважливішою з них була обіцянка, що Оленячий замок буде забезпечено військами і всіма засобами, необхідними для оборони узбережжя.

Командування древньою твердинею покладено на старшого Регалового небожа, спадкоємця титулу герцога Ферроу. Лорд Брайт у свої двадцять п’ять вже нетерплячився, не в спромозі дочекатися, коли батько передасть йому владу. Тож із доброї волі та з великим бажанням прийняв владу над Оленячим замком і герцогством Бак, дарма що мав замало досвіду у справах правління. Регал перебрався вглиб суходолу, до замку Трейдфорд над Синьою рікою у Ферроу, а молодий лорд Брайт зостався в Оленячому замку, оточений відбірною сторожею з мешканців Ферроу. Нема відомостей, чи зоставив йому Регал якісь фонди, звідки він міг черпати, тож молодий лорд намагався витиснути все потрібне від купців Баккіпа та хліборобів і пастухів з довколишнього герцогства Бак, що й так несли вже тягар війни. Хоча немає жодних вказівок, щоб він відчував якусь неприязнь до мешканців Баку чи інших Прибережних герцогств, не мав він і жодної відданості їм.

Тим часом в Оленячому замку проживала також жменька бакійської дрібної шляхти. Більшість землевласників сиділи у власних невеликих замках, роблячи все можливе, аби захистити місцеве населення. З тих, що зосталися в Оленячому замку, найбільш гідною уваги була леді Пейшенс. Вона носила титул королеви-в-очікуванні, аж доки її чоловік, принц Чівелрі, не зрікся трону на користь свого молодшого брата Веріті. Гарнізон Оленячого замку складався з солдатів герцогства Бак, особистої сторожі королеви Кеттрікен і кількох осіб, що зосталися з охорони короля Шрюда. Моральний рівень солдатів був невисоким, бо платили їм вряди-годи, а харчували убого. Лорд Брайт узяв із собою до Оленячого замку особисту сторожу і виразно віддавав їй перевагу перед бакійцями. Додатково ускладнював ситуацію неясний порядок підпорядкованості. Війська герцогства Бак теоретично мали підлягати капітанові Кеффелу, командиру сторожі лорда Брайта. Насправді ж Фоксглов зі сторожі королеви, Керф із військ Оленячого замку і старий Ред з охорони короля Шрюда об’єдналися, утворивши власну раду. Якщо вони й складали комусь регулярно звіти, то це була леді Пейшенс. З часом солдати Баку почали називати її пані Оленячого замку.

Навіть після коронації Регал боявся за свій титул. Розіслав гінців в усі кінці, шукаючи звісток, де могла б перебувати королева Кеттрікен і ненароджений спадкоємець престолу. Підозрюючи, що вона могла шукати притулку у свого батька Ейода, правителя Гірського королівства, він вимагав її повернення. Ейод відповів, що місце проживання королеви Шести герцогств не обходить народ Гір. Зі злості Регал розірвав зв’язки з Гірським королівством, перетявши торгівлю і закривши перехід через кордон навіть для простих подорожніх. У той самий час почав кружляти поголос, напевне, пущений з наказу Регала, — що дитина Кеттрікен не походить від Веріті, отже, не має жодних законних прав на престол Шести герцогств.

То був гіркий час для простих бакійців. Покинутий королем, під захистом нечисленних і погано забезпечених солдатів, посполитий люд був наче корабель без стерна, пущений у відкрите море. Чого не вкрали і не знищили пірати-напасники, те забрали за податки люди лорда Брайта. На дорогах роїлося від розбійників, бо коли