Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Неймовірно, але вони знайшли місце для парков­ки, і хлопець вийшов із машини.

— Кріогенний інститут,— прочитав Барр на двер­цятах автомобіля. — Думаєш, для нього можна щось зробити?

— Тож ви заглянули в морозильник? — запитав Артеміс.

Офіцер кивнув.

— Не зміг утриматися. Цікавість — моя робота. Тепер шкодую про те, що зробив. Він був гарною лю­диною.

— Він є гарною людиною,— виправив його Арте­міс.— Я ще не готовий махнути на нього рукою.

Барр зробив крок убік і пропустив двох санітарів «Льодовикового періоду».

— Мої люди кажуть, що ресторан спробувала по­грабувати група озброєних бандитів, але їм завадив землетрус. І якщо це правда, я готовий з’їсти свій значок. Не думаю, що ти зможеш пролити світло на те, що тут сталося? 

— Мій конкурент не погодився з бізнес-стратегією. Розбіжності виявилися критичними.

— Хто натиснув на курок?

— Арно Блант. Із Нової Зеландії. Світле волосся, сережки у вухах, тату на торсі та шиї. Не вистачає більшості зубів.

Барр занотував.

— Передам усім аеропортам. Може, знайдуть.

Артеміс потер очі.

— Батлер урятував моє життя. Ця куля признача­лась мені.

— Дуже схоже на Батлера,— кивнув Барр.— Чи можу я чимось допомогти?

— Ви дізнаєтесь першим,— сказав Артеміс.— Чи знайшли когось у ресторані ваші офіцери?

Барр розкрив блокнота.

— Кілька відвідувачів і персонал. Усіх перевірили і відпустили. Злодії зникли ще до того, як ми приїхали.

— Байдуже. Я сам із ними розберуся.

Барр намагався не звертати уваги на те, що відбу­вається в кухні за його спиною.

— Артемісе, ти можеш гарантувати, що мені не доведеться ні про що шкодувати? Це ж, фактично, вбивство.

Хлопець подивився в очі інспектору, і то було дуже нелегко.

— Інспекторе, немає тіла — немає справи. І я га­рантую, що до завтра Батлер буде живий і здоровий. 

Попрошу його вам зателефонувати, якщо вас це за­спокоїть.

— Заспокоїть.

Санітари прокотили повз них візок із тілом. Об­личчя Батлера було вкрите кригою. Пальці вже по­чали синіти.

— Тут допоможе тільки чарівник!

Артеміс опустив очі.

— Саме такий у мене план, інспекторе. Саме та­кий.

У фургоні доктор Лейн зробила ін’єкцію глюкози.

— Щоб припинити руйнування клітин,— поясни­ла вона і потерла груди Батлера, щоб ліки розійшли­ся по тілу.— Інакше вода в крові викристалізується і проб’є клітинні стінки.

Охоронець лежав у відкритій кріогенній камері, обладнаній гіроскопом. На ньому був спеціальний срібний костюм, тіло обклали пакетами з льодом.

Констанц не звикла, щоб люди слухали, коли вона пояснювала, що відбувається, але цей блідий юнак хватав деталі швидше, ніж вона встигала по­яснювати.

— Вода ж усе одно кристалізується. Глюкоза не допоможе.

Констанц була вражена.

— Так. Але кристалики будуть дуже маленькими, тож вільно проходитимуть поміж клітин. 

Артеміс зробив кілька нотаток у своєму порта­тивному комп’ютері.

— Маленькі кристалики, зрозуміло.

— Глюкоза — лише тимчасовий захід,— продо­вжила жінка.— Наступний крок — операція. По­трібно промити вени і замінити в них кров на кон­сервуючу рідину. Тоді можемо охолоджувати тіло до мінус тридцяти градусів. Це вже відбудеться в ін­ститути.

Артеміс вимкнув комп’ютер.

— У цьому немає потреби. Ви маєте тримати його в такому стані лише кілька годин. Тоді вже нічого не матиме значення.

— Не розумію вас, юначе,— знизала плечима док­тор Лейн.— Сучасна медицина ще не на тому рівні, де може зцілити такі рани. Якщо ми повністю не змі­нимо кров, почнеться серйозне пошкодження тка­нин.

Колесо фургона потрапило в одну з багатьох ям на дорогах Лондона, і машина підскочила. Рука Бат­лера смикнулася, і на якусь мить Артемісові здалося, що охоронець ожив.

— Нехай вас це не хвилює, лікаре.

— Але...

— Сто тисяч фунтів, Констанц. Просто повто­рюйте подумки цю цифру. Припаркуйте фургон біля інституту і забудьте про нас. Уранці нас уже не буде. Жодного з нас. 

Доктор Лейн здивувалася,

— Припаркуватися біля інституту? Ви навіть не хочете увійти?

— Ні, Батлер лишиться зовні,— сказав Артеміс.— Мій... е-е... лікар має деякі проблеми з будинками. Втім, чи можу я зайти на хвилинку і скористатися телефоном? Потрібно зробити один дуже важливий дзвінок.

Небо над Лондоном

Унизу, немов зірки якоїсь дивної галактики, сяяли вогні нічного Лондона. Як правило, над столицею Англії офіцери Рекону не літали, бажаючих вистача­ло і без них, ураховуючи чотири аеропорти міста. П’ять років тому капітан Трабл Кельп мало не зі­ткнувся з аеробусом, що вирушив із Хітроу до аеро­порту Джона Кеннеді. Відтоді, якщо доводилося пролітати повз аеропорт, рейс потрібно було узго­джувати особисто з Фоулі.

Холлі дмухнула в мікрофон, убудований у шолом. — Фоулі, чи не намічається якогось літака?

— Зараз перевірю радар. Так, подивимось. На твоєму місці я б метрів на двісті спустився. Із Мала­ги летить Боїнг 747. Через кілька хвилин буде зовсім близько. Тебе він не зачепить, але може збити наві­гаційну систему шолома. 

Холлі скерувала літальний прилад на потрібну висоту. Небо над головою перетнув велетенський лі­так. Якби не звукові фільтри, барабанні перетинки полопалися б.

— ОК. Зіткнення з одним апаратом із туристами вдалося уникнути. Що далі?

— Тепер чекатимемо. Якщо щось термінове, я тебе викличу.

Довго чекати не довелось. Менш ніж через п’ять хвилин у динаміках почувся голос Фоулі.

— Холлі. Дещо є.

— Знову радар?

— Ні. Отримав із «Сентинеля». Стривай, я пере­шлю файл на твій шолом.

На візорі Холлі з’явився звуковий файл. Щось схоже на дані сейсмографа.

— Що це? Запис телефонної розмови?

— Не зовсім,— відповів Фоулі.— Один із мільяр­дів файлів, що «Сентинель» присилає нам щодня.

«Сентинель» — система спостереження, якою кентавр користується, щоб отримувати інформацію із секретних американських та російських супутни­ків. Ціль — моніторинг усіх телекомунікаційних систем людей. Звісно, кожен телефонний дзвінок прослухати неможливо. Тож комп’ютер запрограму­вали таким чином, аби він реагував на певні слова. Наприклад, якщо в розмові з’являлися слова «ельф», «небесний» і «під землею», комп’ютер негайно починав записувати розмову. Чим більше звучало фраз, пов’язаних із Народом, тим більше сигналів подава­ла машина.

— Цей телефонний дзвінок пролунав у Лондоні кілька хвилин тому. В ньому повно ключових слів. Такого я ще не чув.

— Програти,— віддала Холлі голосову команду. По діаграмі поповзла вертикальна рисочка курсора.

— Народ,— почула вона крізь перешкоди,— ЛЕП, магія, Небесне місто, транспортери, ельфи, Б’ва Келл, тролі, блокада часу, Рекон, Атлантида.

— Це і все?

— Тобі недостатньо? Той, хто це сказав, мабуть, збирається писати нашу біографію.

— Але ж це лише набір слів. У ньому немає ніяко­го