Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

Напевне з майданчика, трохи вище гостроверхих веж, чорних списів будівельних кранів, Іван Білозуб подивився на руду куряву з темного боку міста. Йому подуло прохолодою в обличчя — це накотила довгоочікувана ніжність, відпускаючи у порожнечу невблаганний страх минулого: дійшло до нього, що вже не треба зупинятися, навіть колись давно, зовсім лячно і неждано подорослівши, бо до цього ніяк не міг зрозуміти, що його в'язко стримує або навпаки — змушує летіти в провалля яскравих видив ночі: зараз він відчував чарівність жаского і теплого початку, благоговійно дослухаючись до того, як рипить пісок під ногами, тріщать незайманим хрускотом галузки та рештки шкла під протекторами черевиків, і, ступаючи у переддощову пароту, підставляючи плечі, ловлячи перші важкі, рідкісно великі краплі дощу, зачудовано вирізняючи присутність якогось іншого життя: псячі сліди, металеві каркаси, далекі будинки, з червоними черепичними капелюшками дахів, що нагадували йому індіанські вігвами, римські портики, а послід — вовчий або ведмежий; від цього запашно потягнуло чистотою дитинства, ранками з виїздами на дачу або до села, до бабусі, коли перед тобою лежать випорожнілі, слизькі та чорні канали метрополітену, з невитравним креозотним запахом і трункими жіночими парфумами з назвою «Червона Москва». І він був вдячний цій хвилині, а вірніше — він не міг навіть підібрати слова. Ось тоді він взяв, для себе, і спробував розуміти прості речі, що були давно зрозумілими, але з часом і плином, з втратами, з надіями відійшли в неіснуючу далечінь, продовжували жити за товстим шклом або, відшукавши інші речі, вжившійся у них, взявши зграбно на озброєння, щоб катувати його, Івана; тоді він напросто, колупаючись в зубах, з переляком, радісним та невгамовним, як у квітні місяці, зрозумів, що оті виступки, опуклості, дірочки в зубах, свеблячка болю, а не сам біль, не що інше, як саме його найдовше, найстрашніше, найнужденніше, найпрекрасніше його життя, і воно, оте копирсання, складає невід'ємну частину, воно складає розуміння, життєвий шлях і наснагу. І він заспокоївся взагалі, бо навчився давати раду думкам. А тоді полив дощ; початком він опускався повільно, наче живе створіння, розвіюючись світом, над притихлим містом, сльозливо обтікаючи вікнами. Далі він упав великими рваними розкриллями, але перед тим Іван став на коліна і почав молитися. Він молився щиро, хоча не знав жодної молитви, а тому його балачки видавалися глухим монотонним бухтінням дикуна, що просить у дерев'яного свого ідола всього відразу, але звертався він пристрасно, захлинаючись у соплях і сльозах, заходячись зашпорами душі, доки під ним не набігла велетенська калюжа. І вже радісний звівся і пішов, виважуючи кроки до будинку, що білою плямою піднімався і тремтів разом з дощовою купеллю, де з майданчика, з узвишшя, він споглядав озера в синіх попругах, в чорних брижах води, великі шматки чорної і необітованої землі, коли бажалося закричати, як мисливцю. Але що насправді билося у його голові, де, наче велетенський дзвін, розхитувалися почуття і думки, разом з могутніми притоками крові, ніхто не знав. Він холодно, байдуже і по-обивательському цікаво, наче його зовсім не обходить, без будь-якої злоби, спостерігав, як відводять під дощем зсутуленого, з розбитою пикою, викрученими руками, з скляним і напрочуд твердим поглядом Комету.

Комета, син шулявської шльондри і конголезійського негра-марксиста, якого убили на «кругловій» дорозі, коли той намагався затягнути до ліжка дівчину ватажка місцевої банди. І зовсім не з дурного тону, а через незнання місцевих звичаїв, бо навіть напівдикому негру невтямки, що такі гарні дівчата можуть продаватися у країні комунізму. Можна поілюзувати, що перед самою смертю він розчарувався у системі загального людського щастя, з сонцем розвиненого чи развітого соціалізму. Ватажка, як належить, посадили, потім він отримав «вишку», тобто смертний вирок, наче символічно окресливши загадкове коло подій, що відбулися невдовзі. Комета був нівроку дужим чоловіком, доволі працелюбним, з темною шкірою і м'якими африканськимми рисами обличчя, що чомусь імпонували совєтській людині як інтернаціоналісту, гуманісту і таке інше. Кожен, хоч трохи освічений у марксистській чи ленінській практиці чолов'яга, хотів випити з Кометою, залюбки повчити його життю, бо почував перед ним незрозумілий обов'язок та комплекс, який кремпує середню людину перед акторами, поетами, вченими та всілякими хвостатими знаменитостями. Комету залюбки і з добрим серцем запрошували на гостину, усупереч репутації його матері, хоча послугами її користалося замалим не півпоселення, що натоді було тільки приміською столичною зоною. Псуватися Комета почав швидко, як і кожен пацан, тобто малолітній хлопчак, що виростав і мужнів на вулиці, тицяючись, мов сліпе кошеня, засцяними підворотнями. Він швидко, десь у дванадцятирічному віці, навчився красти в універсамі пиво та оселедці, а потім вони з Ходановичем, його товаришем, в майбутньому ґвалтівником і пасивним педерастом, пропивали та прощали з великим задоволенням здобуте. Комета від природи був цікавим чоловіком, тому, видно, і носив таке поганяло. Він читав брошурки, книги про розбійників, про піратів, про королев і рицарів, часто намагаючись розповісти про це несусвітньо дурним своїм шкільним товаришам. Причиною його падіння, тобто сповзання до низу по суспільній драбині, була, напевно, і вроджена чутливість, відсутність будь-якого виховання, але радше оте романтичне осяяння, що супроводжувало Комету скрізь, де б йому не випадало з'являтися. Про нього, у його товаристві, говорили «світла людина», і тягнули хто до столу, хто у ліжко, набалакуючи купу компліментів, неіснуючих достоїнств, пророчили за чаркою велике майбутнє, мабуть, комірника чи сторожа. З усього цього можна зробити висновок — краще б Комета не читав. Для нього, тобто Комети, друзі вартили набагато більше, ніж заведено у середовищі робітників, навіть інтелігенції, бо ані ті, ані останні не приймали цього так щиро до серця, як сам Комета. А ще причиною: завищена чутливість Комети, — як і кожна потенційно здорова одиниця суспільства, обтяжена творчими коплексами, любив дівчат, саме любив, задивляючись на них, наче слухаючи музику, спостерігаючи зовсім невідомий, протилежний світ, але жінок страшила його темна шкіра, палаючі очі, тому сприймали відповідно, як малюнок з часопису «Навколо світу», і милувалися з нього, як з сьомого чуда світу, тому і виходило, гуляло у товаристві: Комету ліпше тримати за блазня або як яскраве екзотичне створіння, хоча про це говорилося потаємно, сам на сам, в перекурах між пиятками, танцями, весіллями, але відчували, скоро навіть дуже, нестандартність ситуації, а тому хитро, замало не