Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

сам голова не приховував, чиїми порадами живе і керується. А восени, на звітних зборах, попросив громаду, аби відпустила його до міста, на фабрику, а на голову обрали Тетяну. Люди так і вчинили. Примчало з міста районне начальство – пізно, люди й слухати його не хотіли. Бідолаху ж робітника виключили з партії.

Може, ще б довго головувала Тетяна, та повернувся з заслання Андрій і поставив умову – виїхати з села. «Нехай проклята буде земля, з-за неї я карався в далеких краях, вона ніколи не принесе нам добра. Ти як хочеш, а я подамся до міста».

У Чернігові вони стяглися на будиночок, обоє працювали на музичній фабриці. Андрій слюсарював, а вночі сторожував. Осінні ночі довгі, знічев’я почав заникувати під повітку, де стояли вибракувані піаніно та роялі. Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох інструментах, почав бринькати на піаніно, підтягувати голосники, міняти попсовані дерев’яні частини, струни. По кількох днях попросив випробувати два роялі. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялів. Дожили з Тетяною віку в Чернігові.

Трагічнішою виявилася доля Тетяниної сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальні добрі очі, сумовитий голос і тиха пісня.) Пам’ятаю їхню старосвітську хату, чисто вимазану долівку з сонним котом, макітерку з насінням на столі. Взимку ми з братом приїздили із сусіднього села в гості на лижах, влітку приходили пішки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, і ми на ній, наче горобці.

Також рвала на собі жили, також стягнулася на господарство. Її чоловік, Іван, вивчився на водія, шоферував у колгоспі. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга світова війна. Спочатку забрали на фронт Івана, далі – рити окопи – шістнадцятирічного сина, Григорія. У передвоєнні роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньої школи. Був це дуже міцний, кремезний парубійко, який завдавав немало клопотів учителям, але й мав надзвичайні музикальні здібності – грав на будь-якому знаному йому інструменті, йому доручили керувати музичним гуртком, він захопився, почав добре вчитися. Любив я його, і він мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачіпати старші хлопці, навіть десятикласники. Бачу його усміхненим, хоч усмішка та якась насуплена, зі скрипкою в руках, з якої ллється то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пісню, мов передчував свою долю), то жаркі законозисті «Гоп, мої гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися найміцніші гребінці. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер і мисливець. Два велетні в хаті, одного разу при мені посварилися, похапали сокири й порозбивали всі клітки з кролями, кролі розбіглися, розплодилися страшенно, «з’їли» весь хутір, вечорами обоє полювали на кролів, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою.

Гриша, разом з іншими копачами, потрапив у полон до німецьких десантників, потім німці їх відпустили, він вернувся до свого села, у неділю пішов «на колодки» й там розповів, що бачив. У газетах писали, що німці худі, завошивлені, у дранті, голодні, він же бачив німців угодованих, в доброму обмундируванні, вони жерли шоколад і навіть йому дали одну плитку. Тієї ж ночі Гришу забрали. Наступного дня військовий трибунал військової частини, яка стояла у селі, у присутності його матері засудив Гришу до розстрілу за «антирадянську агітацію». У матері, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синові кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сільради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психіатричної лікарні в Полтаву, відтак – край окупували німці і її слід загубився. Суворої зими сорок першого року моя мати та Гриша сліпою конячиною їздили до Полтави шукати її – не знайшли. Казали, що хворих постріляли німці. У той час моя мати, мій брат і я після невдалої евакуації проживали у них на хуторі.

Весною розстріляли німці Гришу. Пам’ятаю, як пізньої осені сорок першого, коли підмерзлий степ дзвенів, наче бубон, він відкопав прихованого в городині карабіна, осідлав упійманого в степу, покинутого військовою частиною кавалерійського коня, одягнув шинелю і поїхав з дому (моя мати з братом у той час працювали в полі). Провернувся наступного ранку з коровою і трьома овечками. «Де ти взяв?» – запитав я його. «У степу німці переганяють худобу, вони сплять у хаті, я зв’язав двері, двічі вистрілив під вікнами, й оце пригнав. А що? Не пропадати ж з голоду». Ми всі перелякалися страшенно. «А бачив хто? А пустять по сліду собаку?» – моя мати. Корові я висмикнув у клуні, в соломі, сховок, овечок порізали й м’ясо сховали на горищі. Обійшлося.

Усе це нам могло б коштувати значно дорожче, адже сидячи на хуторі, ми, водночас, переховували у себе єврейську сім’ю. Тітка Віра (як я її називав) почепила своїм дітям хрестики – сину Толику – моїх років, і дівчинці років п’яти (ми ходили без хрестиків), і все запитувала у мене – «Юро, хіба я дуже схожа на єврейку?» Я взагалі не знав, хто на кого схожий, і казав: «Та ви ж такі, як і всі». З Толиком ми воювали за знайдені на горищі чоботи тітки Ольги, на них повідрубували підбори і понатягували чуні. Хто раніше встане, той і одягне. Потім, пізніше, коли сталося лихо, ми втікали в один бік, сусіди (суворі, важкі, мовбито грубі поліщуки) вкинули в сани Віру з дітьми й погнали кудись «на степи». (А тепер он пишуть, що українці – антисеміти.)

Якось після війни ми прошкували з матір’ю по базару в Ніжині, й раптом моя мати і якась жінка кинулися одна одній в обійми й почали цілуватися та плакати. А я стояв, наче стовп, а навпроти мене – якийсь лобуряка мого віку, ми з-під брів дивилися один на одного. Моя мати сказала: «Та обійміться ж; Юра – це Толя, а це – тітка Віра». Вони вижили.

Гриша закидав у ліс партизанам їжу. Здебільшого буряки. Їдучи в ліс, відбивав у полі кагат, набирав буряків на воза. Він не був партизаном, просто у лісі, в загоні, були знайомі хлопці. Його забрали як заручника – партизани вбили в селі німця, майора (може, хтось доніс і про ті буряки), забирав поліцай, колишній Гришин однокласник. Гриша саме викидав гній з-під коня – був у кожушку, у валянках з чунями, – поліцай просто таки вмовляв, упрошував Гришу піти до збірні, мовляв, треба розписатися на якійсь квитанції. Гриша довго не погоджувався. Вони йшли вулицею, курили. А неподалік збірні – старостату – де вже стояв гурт зігнаних людей, поліцай відступив на два кроки, впер Гриші в спину дуло гвинтівки,