Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Я тобі вірю, Кене. А тепер…

— Я його пальцем не тронув. Скажи йому. — Кен тицьнув рушницю у спину заручника.

Чоловік здригнувся.

— Він не…

Кен не дав йому закінчити.

— Он бач’.

— Я бачу, — погодився Чендлер. Він звернувся до заручника, зовнішність якого збігалася з Ґабрієлевим описом серійного вбивці: — З вами все гаразд?

У чоловіка в очах промайнув біль.

— Ні, зі мною не все гаразд. Хіба схоже, що зі мною все гаразд? — сказав він, а тоді зойкнув від болю. Цього разу не дуло, а щось інше спричинило дискомфорт.

Кен знову тицьнув заручника стволом, змушуючи його рохнути.

— Скажи їм, що ти накоїв, хлопче. Чи що пробував накоїти, коли я тя зупинив.

— Кене, дозволь нам це владнати, — попросив Чендлер.

— Якщо я не змушу його признатися, ви зможете повісити на мене все, що забажаєте.

— Я не збираюся тебе ні в чому звинувачувати, Кене, але тобі слід опустити рушницю. Негайно! — Сержант відчув, що мусить покласти цьому край. Що довше Кен стоятиме тут, то нервовіше може сіпатися його палець на гачку.

Лука перервав його.

— Ми не можемо вважати це доказами, Кене, адже ти тримаєш його на мушці.

Чендлер обернувся, щоб подивитися на свого констебля. Технічно Лука мав рацію, але його зауваження не допомогло. У нього і так уже був на руках імовірний серійний вбивця, не хотілося розслідувати ще одне кровопролиття.

— Кене! Гвинтівку. Негайно! — Сержант витягнув руку до дробовика. Попри те що він збирався опанувати її, із тремтінням нічого вдіяти не вдалося.

— Це моя пушка, — нагадав Кен.

— І ми віддамо її тобі.

— Я маю на неї право.

— Але не маєш права наводити її на людей.

— Навіть на виродка, який краде мо’ тачку?

— Ти привів його до нас. Цього достатньо.

— Він не зізнався, — нагадав Кен.

Заручник знову зойкнув, щелепи міцно стиснулися. Його огортала аура поразки. Випадково впійманий серійний убивця; його ретельно вибудувані плани зірвав недоумкуватий — проте небезпечний — місцевий житель.

Побачивши, що Кен не збирається опускати рушницю, Чендлер повернувся до заручника.

— Ви намагалися вкрасти автомобіль?

Кивок. Зізнання на мушці.

— Ага, я намагався украсти його машину. Я мусив. Мені необхідно було забиратися, тут… — Його сповідь перервав черговий стусан рушницею.

— Брехня, хлопче. Тут нема виправдань, ви, міські мудаки, думаєте, шо можете брати собі тут все, що заманеться.

— Ти отримав своє зізнання, Кене. Тепер можеш його відпустити, — нагадав Чендлер.

— Але він не вибачився.

— Кене!

Чоловік кинув на сержанта розлючений погляд, але забрав рушницю від спини заручника і наставив її на стелю. Чендлер випустив із легень затримане повітря і відчув, як послабилася загальна напруга, усі настовбурчені плечі одночасно опустилися. Таня і Лука кинулися вперед, щоб відгородити Кена від його заручника. Чендлер ступив крок уперед, коли Кен взявся опиратися спробам Тані забрати йому з рук рушницю.

— Це моя пушка.

— Сорок вісім годин, Кене, — озвався Чендлер. — Щоб дати тобі можливість охолонути. Наступного разу, коли помітиш зловмисника, клич нас.

— Я хочу забрати її. Два дні, сержанте. Мені потрібна ця пушка. — Кен кидав розгнівані погляди, видаючись загубленим без своєї зброї; чоловікові очі так ображено вирячились, наче з його обіймів вирвали єдину дитину.

— Два дні, — повторив Чендлер, не зважаючи на розчароване обличчя Тані. Він знав її думку. Вона не вітала, коли хтось, окрім поліції, володів зброєю. Може, через те, що мала трьох дітей, та насправді вона просто ніколи зброї не любила. Не те щоб вона боялася навести дуло на когось, щоб переконатися, що її думка зрозуміла. Чендлер кивнув жінці, наказуючи вивести Кена з відділка. Він раптом зробився найменш небезпечним із усіх присутніх божевільних.

Коли Кен пішов, Чендлер уважно подивився на підозрюваного. Його голова похилилася до землі. Як поглянути на ці спітнілі круглі щоки, то й не скажеш, що цей чоловік був здатен убити п’ятдесят чотирьох людей. Утім очі звузилися, коли він наблизився, і сержант помітив у них приховану злість. Чоловік глибоко вдихнув і загарчав, вищиривши зуби. Чендлерові руки ковзнули до пістолета і торкнулися металу, приготувавшись витягнути його.

— Я мусив украсти машину, — прошепотів чоловік.

Лука зупинився за плечем у підозрюваного, очікуючи подальших інструкцій. Чендлер глипнув у куток кімнати. Колега зрозумів його сигнал і позадкував.

— Ви Гіт? — запитав сержант, зігнувши пальці на приклáді. Вочевидь поранений чоловік повільно підняв голову, щелепи міцно стиснуті. Так виглядає людина, яку викрили.

Темно-карі очі увіп’ялися в Чендлера, а потім обвели всіх інших. Сержант приготувався, пальці напружилися. Якщо Гіт збирався спробувати втекти, це станеться зараз.

Гіт коротко кивнув, тепер вираз його обличчя був ближчий до розгубленості, ніж до злості.

— Звідки ви?..

— Вас звуть Гіт? — повторив Чендлер.

— Так, Гіт. Гіт Барвелл, — озвався чоловік, насупившись. Біль зник із обличчя. Усе це була вистава. Однак дуже реалістична.

— Ви зі сходу?

— Так. З Аделаїди.

— І що привело вас сюди? — Чендлер зайшов здалеку, прості запитання, щоб приспати його пильність. Це було схоже на археологічні розкопки — краще скористатися щіточкою, ніж бульдозером.

— Робота.

— Яка така робота?

— Будь-яка. Сільське господарство, збір фруктів, фізична праця. Ви кажете, що робити, а я роблю.

— Тож ви добре знаєте цю місцевість.

Гіт повільно похитав головою.

— Ні.

Чендлер помітив у його голосі підозріливість і нерішучість, наче він шукав безпечну стежку на мінному полі.

— Пане Барвелле, я вимушений заарештувати вас…

— Я мусив вкрасти… взяти машину, — залопотів Гіт. — Я тікав від…

— Машина нас не цікавить, — перервав його Чендлер, направляючи Гітові руки за спину і надягаючи кайданки на зап’ястя, які були натерті до червоного, долоні вкрилися пухирями від жару чи надважкої роботи. — Ми хочемо поговорити з вами про деякі вбивства.

Закуті в кайданки кисті негайно вирвалися з його рук. Гіт повернувся до нього, очі палали. Коли чоловік на крок позадкував від Чендлера, Таня і Лука оточили його.

— Саме про це я хотів розповісти вам, — мовив Гіт.

— Ви хочете зізнатися? — перепитав Чендлер, змагаючись із дивною сумішшю розчарування та захвату. Якщо зізнання означало, що йому не доведеться залучати Мітча, то…

— Чому це ви питаєте, чи хочу я зізнатися? Це ж на мене напали, — сказав Гіт, змахуючи головою, немов намагався вказати напрямок. — Там нагорі. У лісах.

Таня з Лукою загнали підозрюваного на стілець. Чендлер стояв перед ним, розмірковуючи, чого саме Гіт намагався досягти. Скерувати їх у хибному напрямку? Збрехати, щоб урятуватися? А може, він затіяв якусь гру?

— Що