Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

Хоч би як хотілось обмежити границі дослідження лише якимось одним районом чи містом або групою іноземців, які мешкають у конкретній державі, все одно – якщо дослідник працює на Заході – настає момент, коли він має поставити собі питання, як змінюються глобалізовані структури і процеси наднаціональної інтеграції. Наприклад, відносини між Європою, Латинською Америкою та Сполученими Штатами. Можна відповісти: світ настільки великий, що його неможливо осягнути, – і в такий спосіб зняти питання. Однак нез’ясованість залишиться, зумовлюючи предмет дослідження, і навіть якщо буде вирішено не робити узагальнень щодо розвитку Заходу, старі припущення західної філософії й епістемології залишаться як гіпотези. Погано, що ці гіпотези відповідають етапові, який передував глобалізації, коли держави виглядали більш об’єднаними цілісностями, які, як здавалося, вміщували більшу частину міжкультурних зв’язків. Тобто коли було можливо чітко відрізнити локальне від універсального.

Я не знаю кращого способу подолати ці труднощі, ніж обробка макросоціальних показників та інших конкретних даних, за якими оцінюються основні тенденції глобалізації, й водночас соціокультурних характеристик, котрі відображають специфічні процеси як в їхній об’єктивній структурі, так і в уявленнях, що відбивають способи, в які індивідуальні та колективні суб’єкти представляють своє місце і свої можливості у межах згаданих процесів. Це намагання поєднати те, що так часто розділялось у соціальних науках: пояснення й осмислення. Тобто сполучити телескопічні спостереження за соціальними структурами та погляди, які свідчать про близькість відносин між культурами. Мені здається, що для виконання цього завдання у нас є ключовий ресурс, для того щоб майбутнє глобалізації вирішували мультикультурні громадяни.

Глава 2. Глобалізація: неідентифікований культурний об’єкт

Далеко не все те правда, що говорять про глобалізацію. Наприклад, те, що вона уніфікує весь світ. Не було розроблено єдиного визначення глобалізації, і досі немає згоди ані щодо того, в який саме історичний момент вона почалася, ані щодо її спроможності реорганізовувати або руйнувати суспільний лад.

Що ж до часу початку глобалізації, декотрі автори датують її XVI століттям – початком експансії капіталізму та західної модернізації (Chesnaux, 1989; Wallerstein, 1989). Інші вважають часом її зародження середину ХХ століття, коли інновації у сфері технологій і комунікації об’єднали ринки у світовому масштабі. Це поєднання змін у технологіях і у торгівлі набуло глобального масштабу, коли утворилися планетарні комунікаційні та валютні ринки, та консолідувалося з руйнуванням Радянського Союзу і зникненням біполярного розділення світу (Albrow, 1997; Giddens, 1997; Ortiz, 1997).

Такі розбіжності пов’язані з різними способами визначення того, що розуміється під глобалізацією. Ті, хто приписує їй віддаленіше у часі походження, виділяють її економічний аспект, тоді як ті, хто аргументує її нещодавнє виникнення, надають більшої ваги її політичним, культурним і комунікаційним вимірам. Зі свого боку, я розумію, що є вагомі причини стверджувати, за висловленням Ґідденса, що «ми перше покоління, яке дістало доступ до глобальної ери» (Giddens, 1997).

Інтернаціоналізація, транснаціоналізація, глобалізація

Датування початку глобалізації другою половиною ХХ століття є результатом відмінності між нею та інтернаціоналізацією й транснаціоналізацію. Інтернаціоналізація економіки і культури почалася з трансокеанських плавань, економічного відкриття європейських суспільств для Далекого Сходу і Латинської Америки та наступної колонізації. Судна доставляли до країн «центру» товари і новини, не відомі в Іспанії, Португалії, Італії й Великій Британії. Починаючи з наративів Марко Поло і Александра фон Гумбольдта та до розповідей мігрантів і торгівців XIX – початку ХХ століть складалось те, що зараз ми називаємо світовим ринком. Однак більша частина меседжів і благ, спожитих у кожній країні, вироб­лялися в її межах, потік інформації і зовнішніх предметів, які збагачували повсякденне життя, мав пройти митний контроль, законодавче узгодження й інші перевірки, спрямовані на захист національного виробництва. «Хоч би яку територію мої слова створили у твоїй уяві, ти її побачиш з цього місця – з парадних сходів твого палацу», – каже Марко Поло Великому Ханові (Calvino, 1985: 37)[8]. Ти зможеш побачити різні суспільства з твого району, твого міста чи твоєї держави, могли б сказати антрополог або журналіст, які розповідають своїм співвітчизникам про те, що відбувалося далеко від них, коли національні держави й етноси були вельми обмеженими пунктами спостереження.

Транснаціоналізація – це процес, що формується шляхом інтернаціоналізації економіки і культури, однак з першої половини ХХ століття вона зробила деякі кроки вперед, спричинивши створення організацій, підприємств і рухів, мережа яких не оминула жодної країни. Phillips, Ford і Peugeot охоплюють декілька країн і діють доволі незалежно від державної влади і суспільств, з якими пов’язані. І все ж у цьому другому потоці змін взаємодії криють у собі відбиток держав, з яких походять. Кінофільми Голлівуду передають світові американське бачення воєн і повсякденного життя, мексиканські й бразильські телесеріали зворушують італійців, чилійців і представників багатьох інших країн тим, як держави-виробники зображують створення або руйнування сімей.

Глобалізація формувалась у цих двох попередніх процесах шляхом інтенсифікації взаємної залежності (Beck, 1998), зростання та прискорення економічних і культурних мереж, які діють у масштабах світу. Попри це, знадобився розвиток супутників та інформаційних систем, промисловості й виробництва цінностей з електронними ресурсами, повітряного транспорту, високошвидкісних поїздів і послуг, планетарно поширених, для створення світового ринку, на якому гроші, виробниц­тво благ і меседжів детериторіалізувалися б, географічні кордони стали б прозорими, а митниці втратили б свою функцію. Отже, відбувається більш складна і взаємозалежна взаємодія між розсередженими центрами виробництва, циркуляції й споживання (Castells, 1995; Ortiz, 1997; Singer, 1997). Я наполягаю не на визначальному впливі технологічного прогресу, а лише на його сприятливій ролі. Насправді нові комунікаційні й інформаційні потоки зумовили глобальні процеси після того, як поєдналися з потужною концентрацією промислових і фінансових капіталів, з дерегуляцією та ліквідацією державних обмежень і контро­лю, яких зазнавали міжнародні трансакції. Також постала потреба, щоб транскордонні потоки технологій, товарів і фінансів супроводжувались інтенсифікацією міграційних і туристичних потоків, які сприяють поширенню мов і мультикультурних уявлень. За цих умов, крім взаємного експорту кінофільмів і телевізійних програм, є можливим створення глобальної символічної продукції без національних специфічних прив’язок, або з декількома одночасно, як у фільмах Стівена Спілберґа, у відеоіграх і музиці народів світу. Такі виміри глобалізації – економічні, фінансові, міграційні та комунікаційні – поєднуються різними авторами (Appadurai, 1996; Giddens, 1999; Sassen) для обґрунтування того, що глобалізація є новим режимом творення простору і часу.

Навіть якщо це концептуальне й історичне розмежовування мені видається переконливим, щодо цього немає консенсусу між різними науковими дисциплінами. Також дискутується, має цей процес визначатись як глобалізація чи як «світизація», – така відмінність у термінах розділяє англомовних з франкомовними, однак вона більше пов’язана з концептуальними розбіжностями (Ortiz,