Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

Базікаю про мою звичку їсти так рано: мій шлунок налаштований по-північному, о сьомій вечора вже починає бурчати. У мене свербить у носі від її парфумів з ароматом бергамоту. Відчиняю вікно в машині, вечір прохолодний, а як на неї — то холодно.

Їдемо все далі, у животі бурчить щодалі дужче. Нарешті каже: «Приїхали».

Спускаємося на кілька сходинок до підвальчика з туфу: столики застелені білими скатертинами, голі стіни. Вона замовила наперед. Знала, що я погоджуся?

— Я б все одно прийшла.

Переді мною виставлені чотири келихи, намагаюся второпати, який із них для води. Вона обирає страви. Офіціант так вишукано одягнений, ніби на весілля свідком вирядився.

Поки вони розмовляють, я обдивляюся приміщення, доторкаюся до столових приборів, розглядаю розписану вручну тарілку. Хочу зрозуміти, чого треба цій жінці від такого старого корита, як я.

Після першого келиха вина, що негайно починає діяти, враховуючи мій порожній шлунок, розповідаю їй про свою роботу, розпочинаючи з розмови про змія.

Їй цікаво, вона радить мені запитати думку одного її знайомого. Він не зоолог, а рабин. У Старому Заповіті знайдеш про зміїв на кожному кроці. Та думка не дає їй спокою, і вона кілька разів повторює: «Змії на кожному кроці».

* * *

Вона розповідає мені про себе. Якось в одному з парків Арізони вона натрапила на гримучу змію, що згорнулась у клубок лише за метр від неї. Та лежала непорушно, не водила хвостом, її колір майже зливався із кольором землі. Жінка задивилася на дерево з лимонами. Але все одно відчула присутність тварини та обернулася.

Замість паніки її охопив дивний спокій. Змія теж не рухалася. Нарешті повільно, сантиметр за сантиметром, жінка потихеньку відступила. Протягом усього часу тварина непорушно спостерігала за нею.

— Зазвичай я боюся змій, сама не знаю, чому цього не сталося того разу, незважаючи на незначну відстань.

— Бо ти була у саду, — відповідаю я, — ще з часів Єви всім відомо, що жінка, яка перебуває поряд із деревом та змієм, знає, що їй робити.

— От ніяк я не второпаю: ти — дуже мудрий чи недоумкуватий?

— Я — старий, у тому віці, коли ти вже лише наполовину в тілі, а друга половина — то лише його тінь.

— Якраз навпаки: твоє тіло, мені здається, у бездоганній формі — і ніякої тобі тіні.

У нас тінню називають келих вина[6]. Випиваю ще один, блідо-червоного кольору. Гадки не маю, з якої риби зроблена страва на моїй тарілці.

* * *

За сусідні столики сідають інші пари. Я зауважую, звертаючись до неї, що сюди, здається, відвідувачів у непарній кількості не пускають.

— Я хочу піти з тобою у нелегальний перехід через кордон.

Я не питаю, навіщо. Можливо, вона надумала запропонувати його як туристичний маршрут, а тому хоче перевірити, чи він для цього підходить.

Не питаю, навіщо. Нечемно запитувати у жінки, чому вона щось робить. Краще вже запитати про вік, аніж про мотиви її вчинків. Це змушує її щось придумувати. Обдумую про себе, перш ніж щось відповісти. В душі відчуваю певний супротив: я не зробив цього для журналіста, то чому маю робити для неї? Та моя внутрішня боротьба викликає незручне мовчання за столом. Вирішую вдатися до компромісу.

Можна буде спробувати пізньою весною, залежно від того, скільки снігу насипле.

— А взимку неможливо?

Взимку такий перехід перетворюється на альпінізм. Потребує детальної інформації щодо тривалості, годин, рівнів. Обмежуюся загальними словами: сотня метрів крутого підйому гірше, аніж п’ятсот пологим схилом.

* * *

Вона побувала в Гімалаях, супроводжувала екскурсії. Розповідає про Айленд-пік, висотою у шість тисяч метрів, — пік, розташований на гребені, що спускається з південного краю восьмитисячника Лхоцзе-Шар.

— То ти — досвідченіша альпіністка, аніж я, — кажу їй.

— Та ні, я ходила з провідниками, обв’язана страхувальними тросами, закріпленими аж до вершини.

Вона розповідає мені про аеропорти у тих горах, із короткою злітною смугою. Приземлення відбувається на підйомі, літак, замість того, щоб опускатися, підіймається і торкається землі, гальмуючи на спеціальній рампі. А при зльоті літак падає у прірву наприкінці короткої злітної смуги і вже потім набирає висоту.

— Побачила ти світу, — зауважую я.

— Так, побачила, але тільки й того. Щоб щось зрозуміти у тому світі, треба там пожити. У тих місцях, щоб закип’ятити нам чаю, провідники палили кізяки яків, бо там не було жодної іншої рослинності. Збирали їх по дорозі, поки тварини везли вантажі. Такій, як я, щоб вести за собою групу туристів, потрібен провідник у кожному куточку світу. Отож, мене захоплюють люди, здатні самі знаходити собі шлях у природі.

Питаю у неї адресу рабина. Після вечері виходимо на вулицю без найменшого натяку на те, щоб заплатити за рахунком. Вона вже заздалегідь про все подбала, не хоче платити у моїй присутності.

— Дякую, синьйоро, — кажу їй.

— Прошу, синьйоре-контрабандисте! Я відвезу тебе до себе додому?

Я мовчу, мені не віриться, що ця жінка мене хоче.

— Я не питаю в тебе, чи я тобі подобаюся. Питаю, чи тобі охота.

Я кажу, що вже днів зо три не мився в душі, а може, навіть і всі чотири.

— То помиєшся у мене.

* * *

У мене призначена зустріч із рабином, у порту. Він — молодий, одружений, захоплюється сучасним мистецтвом, у вільний час бавиться астрономією. Відкрив для себе зорі.

— Ви знаєте, що їм ліку немає? Додати нову зірку до каталогу — не така вже й велика сенсація. Але коли це трапляється, я все одно захоплююся. Нам, чоловікам, природа не дала можливості привести на світ нове життя. Можемо хіба що вписати нову зірку до астрономічного каталогу.

Я запитую, чи оті знання про зірки та відстань до них сприяють збагаченню нашого кругозору чи служать лише для того, щоб збільшити архіви.

Він відповідає, що ми повинні вивчати найвіддаленіші куточки всесвіту.

Я кажу, що то, напевно, не наша справа.

— Так, але відмовитися від досліджень не в наших силах. Адже людська раса вирізняється наполегливістю.

* * *

День видався ясний, прогулюємося вздовж моря. Я розповідаю йому про роботу, яку мені доручили, він уже знає. Йому відомий автор розп’яття, він бачив у когось удома одну з його ранніх скульптур: песик на задніх