Читати книгу - "Життя і мета собаки"

– Навіщо ви це робите?! Ми ж нікому не шкодимо! – кричав Боббі. Його гнів був помітний, і від цього стало страшно.

– Забагато тварин. Погані умови, – сказав чоловік із папірцем. Він теж випромінював гнів. Я помітив, що він у темному одязі й на грудях у нього блищить метал. Усі були дуже напружені.

– Я люблю своїх собак, – ридала Сеньйора. – Будь ласка, не забирайте їх у мене!

Сеньйора не гнівалася, їй було сумно й страшно.

– Негуманні умови, – сказав той чоловік.

Я просто не знав, що й думати. Бачити, як усю зграю виводять із двору, заганяють по одному до кліток у машинах, – від цього просто все плуталося. Більшість із нас прищулили вуха й підібгали хвости. Я опинився біля Ротті. Його густий, важкий гавкіт ніби висів у повітрі.

Коли ми прибули на місце, зрозуміліше не стало. Тут пахло десь так, як у милої жінки в прохолодній кімнаті, тільки було спекотно, а навколо – повно схвильованих і галасливих собак. Я охоче пішов уперед і, на своє розчарування, опинився в одній клітці зі Швидким і Головним. Як на мене, краще було б, якби там була Коко чи хоча б Сестра. Хоч і Швидкий, і Головний були так само налякані, як і я, і дивилися на мене зовсім не вороже.

Гавкіт стояв оглушливий, однак я чітко вирізняв із загального хору люте гарчання Спайка, який кинувся на когось, а потім різкий зойк якогось нещасного собаки. Люди закричали, за кілька хвилин Спайка провели на кінці палиці повз нас, і він зник десь у глибині коридору.

Перед нашою кліткою зупинився якийсь чоловік.

– Що тут сталося? – спитав він.

Інший, той, який щойно вивів Спайка, зупинився й подивився на мене без жодної цікавості.

– Хто його знає…

Від першого чоловіка віяло стурбованістю й сумом, а від другого – нічим, окрім байдужості. Перший відчинив двері й обережно помацав мою лапу, відсунувши морду Швидкого.

– Цей зовсім нікудишній, – промовив він.

Я спробував пояснити йому, що без оцього дурного коміра я значно кращий пес.

– Такого не візьмуть, – сказав перший.

– У нас забагато собак, – мовив другий.

Перший сунув руку в конусоподібну штуку навколо моєї голови й погладив мене по вухах. Хоч мені це й здавалося зрадою Сеньйорі, але я лизнув його руку. Від нього пахло в основному іншими собаками.

– Ну що ж, – сказав перший.

Другий чоловік запустив у клітку руки й допоміг мені спуститися на підлогу. Він накинув на мене петлю й повів у маленьке жарке приміщення. Там у клітці метався Спайк, а двоє інших собак, яких я раніше ніколи не бачив, ходили кімнаткою, старанно обминаючи його.

– Ось тут. Почекай, – мовив перший чоловік біля дверей. Він нахилився й відстібнув від моєї шиї комір, і повітря налетіло на мою морду, неначе поцілувало її. – Вони так цих штук не люблять!

– Нехай, – сказав другий.

Чоловіки вийшли й зачинили двері. Одна з незнайомців була стара-престара сука, яка без особливої цікавості понюхала мій ніс. Спайк гавкав, а другий незнайомець, молодший пес, через це хвилювався.

Я застогнав і важко влігся на підлогу. У мене у вухах засвистіло, і молодий пес заскавчав.

Раптом Спайк гучно бухнувся на підлогу, язик вивалився в нього з рота. Я з цікавістю подивився, що це він придумав. Поруч упала стара, прихиливши голову до клітки зі Спайком, а той, на превеликий мій подив, зовсім не заперечував. Молодий песик заскавчав. Я тупо глянув на нього й заплющив очі. Мене зморила втома – така важка, задушлива, як тоді, коли в дитинстві мої брати й сестра лягали на мене уві сні. Ось про це я й думав, а потім почав сповзати в темний і тихий сон – сон, у якому я був цуценям. Потім я подумав про втечу разом із Мамою, ласку Сеньйори, Коко й Двір.

Несподівано мене охопив такий смуток, який відчувала Сеньйора, коли я бачив її востаннє. Мені закортіло підповзти до неї, облизати її долоні, втішити, розрадити. З усього, що я робив у житті, найважливішим для мене було розсмішити Сеньйору.

Ось це, подумав я, і є та єдина річ, яка надавала сенсу моєму життю.

І раптом усе стало водночас незнайоме й знайоме.

Я чітко пам’ятав ту шумну та жарку кімнату, Спайка, який сповнював повітря люттю, а потім несподівано я так глибоко заснув, наче щойно відімкнув зубами хвіртку й утік. Пам’ятаю, як мені хотілося спати, потім здалося, що минуло дуже багато часу – немовби вирішив подрімати по обіді, а прокинувся й зрозумів, що можна й повечеряти. Тільки від цього сну я прокинувся не тільки в інший час, а й у зовсім іншому місці.

Мені була знайома присутність теплих, жвавих цуценят обабіч мене. Була знайома боротьба за чергу біля соска й густе життєдайне молоко, яке ставало нагородою за всю штурханину та перелізання через інших. Чомусь я знову став цуценям, слабеньким і безпорадним, знову опинився в Норі.

Однак щойно я прозрів і зміг бодай розмито побачити свою матір, то зрозумів, що вона зовсім не така, як раніше. Масть у неї була світла, а сама вона була більша, ну як би це сказати, ніж моя Мати. Мої брати й сестри – їх було сім! – мали таке саме світле хутро, а коли я подивився на власні лапи, то зрозумів, що й сам такий.

І лапи тепер були не тільки іншого кольору – вони відповідали розмірам мого тіла та зграбно продовжували його.

Я чув багато собачих голосів і запахів, але ми були не в Дворі. Коли я виліз із Нори, то під моїми лапами виявилася тверда й груба поверхня. Я не пробіг і шести метрів, як зустрів на своєму шляху дротяну огорожу. Я був у вольєрі з цементною підлогою.

Від думок про те, що це все означає, я аж стомився, тож подибав назад у Нору та впав на купу братів і сестер, щоб поспати.

Я знову став цуценятком, яке ледве вміло ходити. У мене з’явилася нова сім’я, нова мати, новий дім. В усіх нас була однакова білява масть і темні очі. У моєї нової матері молоко було набагато ситніше, ніж у першої.

Жили ми в чоловіка, який приходив годувати матір. Вона швидко все з’їдала й поверталася в Нору гріти нас.

Але де ж Двір, Сеньйора, Швидкий, Коко? Те життя я дуже