Читати книгу - "Лихе око"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Та Господи! – Зоя сплеснула руками. – Лише попередила: приїхали з Києва, з головного офісу, розмова до тебе є! Навіть не уточнила, хто саме приїхав!
– Вадим Граф створив проблему особисто шефові. Начальникові всієї служби безпеки банку, – тон Лори став жорсткішим. – Він чудово розуміє, що накоїв. І дуже важливо – Вадима Графа на службу влаштували, як кажуть, по блату. Він же підвів не когось там, а поважну особу. Із, повірте мені, великими можливостями. Як думаєте, дуже хочеться вашому чоловікові, тим паче – й без того наляканому, зустрічатися з людиною від Данила Гайдука? Або взагалі – з ним самим, бо ви ж не уточнили, хто саме шукає з ним зустрічі.
– Не думала про це, – визнала Зоя. – Знаєте, ви все розклали по поличках. Що робимо?
– Не маю жодних повноважень, та й ресурсів починати розшук вашого хлопчика. У вас, Зоє, це краще вийде.
– Графиня, – мовила вона раптом. – Мене називають так друзі.
– Пропонуєте дружбу?
– Ми навряд чи вороги, – тепер усмішка вийшла світлішою. – Зрештою, Графинею мене після одруження називає чимало знайомих. Не маю нічого проти. Я ж і є Графиня, дружина Графа.
– Поміняли прізвище?
– Так, була Домонтович. Свекруху… колишню свекруху це також розлютило. Додала статей до скоєного злочину.
– Мені б побалакати з нею.
Лора сама не знала, чому в неї це вирвалося.
– Не раджу. Прикра особа. Глядіть, ще вам наврочить. Чи прокляне.
– Я хрестик ношу. – Лора торкнулася потрібного місця над грудями.
– Не допоможе.
– І все одно. З неї ж усе почалося, з Віри Леонідівни.
– Ваш клопіт, – Зоя стенула плечима. – Гаразд, скину вам її номер.
6Незатишно.
Той рідкісний випадок, коли від погляду візаві Лора відчувала фізичний дискомфорт. Роки служби в розшуку привчили дивитися на співрозмовників прямо, нехай вони відвертають очі. Часом така дуель нагадувала їй лобову атаку. Автівок, літаків – не має значення. Схожість ситуації – в тому, хто перший втратить рівновагу, в кого раніше здадуть нерви, хто раніше відверне. Хіба що у випадках, коли на куражі обидва пілоти чи водії, все завершується зіткненням, вибухом, вогнем і смертями обох чи бодай одного. Проте інший, якщо виживе, то скалічений, і життя вже не буде таким, як раніше.
Дуель поглядів натомість фізичної шкоди не завдає. Тут радше моральна перемога й перевага на боці того, хто очей не відвів, проти визнання такої перемоги в того, хто здався. Вміння грати в гляділки й вигравати – одна з чеснот оперативника, слідчого, загалом – будь-кого, хто має намір домінувати в словесній дуелі. Щойно особа, яку опитувала Лора, починала дивитися куди завгодно, аби не на неї, Кочубей подумки святкувала першу маленьку перемогу.
Але не тепер.
Жінка, яка стояла у дверях і не пускала непрохану гостю за поріг, своїм поглядом завдавала відчутного фізичного болю. Лора враз опинилася на місці тих, кого сама змушувала ховати очі. Здавалося, ще трохи – й Віра Домонтович або пропалить у ній дірку, або, як у фільмах про нечисту силу, самим поглядом зіштовхне вниз. Лора незграбно покотиться з третього поверху, стукаючись об брудні бетонні сходинки, набиваючи синці, ґулі, ламаючи ребра.
Мудріше здатися.
Лора підвела очі над Віриною головою.
Дивно – вмить полегшало.
– Чого від мене треба київській поліції.
Домонтович не питала. Ще не почавши з нею бодай якогось повноцінного спілкування, Лора не так зрозуміла, як передбачила: знаків питання ця жінка по змозі уникає. Запитання викриває незнання або сумніви. Навпроти Кочубей стояла людина, яка має і знає лише відповіді. Або вимагає пояснень, наперед не приймаючи їх.
Новій знайомій краще підійшло б ім’я не Віра, а Влада.
Лора бачила перед собою втілення абсолютної влади. Жінка, з якою вона вирішила переговорити, звикла вирішувати все сама, керувати, не любить заперечень. Незгодних закатає в асфальт – і вважатиме, що так і слід.
А ще Віра Домонтович нагадувала вбивцю, який вважає себе справедливим суддею. Точніше, людину, котра готова позбавити життя іншу людину – й знайшла для себе виправдання. Зовсім не в’яжеться з інформацією, яку Кочубей встигла роздобути про неї.
…Лора подзвонила й попросила Віру про зустріч по обіді.
Раніше не виходило, була не готовою. Попрощавшись із Зоєю Граф – Графинею, вона розбуркала Сокола й, не знаючи точно, куди їхати, просто спрямувала напарника кудись ближче до центральної частини міста. Відчувши, що зголодніла, послала в інтернет запит «кафе житомир центр», подивилася зірочки – оцінки й коментарі, вибрала, назвала адресу.
Сирників, побачених у меню, вже не було. Виявляється, вони пропонувалися на сніданок до одинадцятої ранку, і тепер смажити їх виявилося проблемою для кухні. Лора вирішила не псувати нерви, замовила млинці з сиром – цю страву чомусь підтвердили, трав’яний чай і еспресо відразу. Сокіл спершу не хотів нічого, проте вгледів піцу, передумав, тицьнув у назву страви пальцем. Знаючи Богдана як облупленого, Лора попросила для нього ще колу, той задоволено показав великий палець.
Чекаючи, Кочубей набрала Гайдука. Перший дзвінок шеф скинув відразу. Наступний – після третього сигналу. Лора не здавалася, і з третьої спроби нарешті почула стримано-роздратоване:
– Термінове щось?
– На вчора. – Вона зробила маленький ковток, кава не смакувала, стандартна, ще й не дуже гаряча. – Домонтович Віра Леонідівна. Та сама жінка, яка довела твого протеже до гріха.
– Лоро, в мене зараз…
– Наврочила, коротше кажучи.
– …дуже серйозна…
– Відьма. Та сама.
– …нарада. А ти зі своїми відьмами. – Гайдукові дедалі важче було стримувати себе.
– Відьма сиділа за вбивство.
На тому боці запала тиша. Скориставшись паузою, Лора допила каву. Той випадок, коли кола, щойно принесена Соколові, напевне, була кращою на смак.
– Нашої проблеми це якось стосується? – почула нарешті.
– Не знаю. Поки що не знаю. Нова інформація. До нашої проблеми прямо або непрямо тулять особу з кримінальним минулим. Убивцю.
Останнє слово почула офіціантка. Повненька кирпата чорнявка, ожилий малюнок сільської дівчини з типової книжки народних казок. Тільки замість вишитої сорочини й прямої темної спідниці – фірмовий фартух на джинси й дешевий светрик. Кліпнувши збентежено, вона поставила перед Лорою замовлені млинці, витягнувши вперед руку так далеко, як могла, й швиденько здиміла.
– Тепер розжуй, – почула в слухавці. – Тулять убивцю, аби наша проблема стала гострішою? Ти ж чудово розумієш: просто так, із доброго дива, вбивці в жодних ситуаціях не зринають. Як це вплине на нашу справу?
– Розберуся – доповім. – Лора розмазала виделкою сметану по хребту млинця. – Поки що треба прокачати ту мадам. Домонтович Віра Леонідівна, вбивство, термін – чотири роки. Тут або ненавмисне, або щось серйозніше.
– Чотири роки за навмисне?
– Ось і я кажу. – Кочубей відділила краєм виделки від млинця шматочок. –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихе око», після закриття браузера.