read-books.club » Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

122
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 55
Перейти на сторінку:
очі свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й во­на го­во­ри­мо з то­бою по-людськи, а не ко́­паємо те­бе, як со­ба­ку! І ти ду­мав, що ря­ту­ючи її від па­зурів мед­ве­дя, ти здо­був її для се­бе, як бран­ку? О ні! Ко­ли б ма­ло на та­ке прий­ти, то воліла б во­на зги­ну­ти в кри­ва­вих обіймах ди­ко­го звіра, ніж ма­ла би тобі діста­ти­ся!

- Ні, бо­яри­не, не так ка­жи! Волів би я зги­ну­ти в ла­пах мед­ве­дя, аніж мав би один її во­ло­сок бу­ти уш­код­же­ний.

Мирослава відвер­ну­ла­ся при тих сло­вах, щоб скри­ти від батька і від Мак­си­ма дов­го здер­жу­вані сльози, що те­пер бри­з­ну­ли з її очей. Але Ту­гар Вовк не зва­жав на те і гово­рив дальше:

- І ти, підлий хамів ро­де, смієш рівня­ти се­бе зо мною? Зо мною, що вік звіку­вав між кня­зя­ми, вдос­тоївся кня­жої по­хвали і над­го­ро­ди за ри­царські діла! Моя донька мо­же ви­бирати собі же­ни­ха між най­пер­ши­ми і най­славніши­ми мо­лодцями в краю, а я мав би да­ти її тобі, смер­дові, до тво­го ту­хольсько­го гнізда, де би во­на зів’яла, зсох­ла і про­па­ла в нужді! Ні, ні, йди геть, бідний хлоп­че, ти не с­пов­на ро­зу­му, ти ска­зав свої сло­ва в на­паді бо­жевільства!

Максим ба­чив те­пер, що йо­го надії роз­биті, що бо­ярин над­то ви­со­ко міряє, над­то гор­до гля­дить на нього. Хоч і як тяж­ко при­хо­ди­лось йо­му, але ніщо бу­ло ро­би­ти.

- Боярине, бо­яри­не,- ска­зав він сум­ним, теп­лим го­ло­сом,- за­над­то ти ви­со­ко підняв­ся на кри­лах гор­дості,- але ува­жай! До­ля зви­чай­но тих най­ви­ще підно­сить, ко­го ду­має най­ниж­че зіпхну­ти. Не гор­дуй бідни­ми, не гор­дуй низьки­ми, не гор­дуй ро­бу­чи­ми, бо­яри­не, бо хто ще знає, до кот­рої хто кри­ниці прий­де во­ду пи­ти!

- Ти ще смієш мені да­ва­ти на­уки, га­де? - скрик­нув роз­лючений Ту­гар Вовк, і очі йо­го заб­ли­ща­ли бе­зум­ним гні­вом.- Геть мені з очей, а то, бо­гом кля­нусь, не бу­ду ні на що зва­жав, а про­сад­жу те­бе от­сим но­жем, як про­са­див нині ра­но мед­ве­дя.

- Не гнівай­ся, бо­яри­не, за сло­ва дур­но­го хлоп­ця,- від­повів усе спокійний Максим.- Про­щай! Про­щай і ти, моя зо­ре, що блис­ну­ла мені так чу­до­во на од­ну дни­ну, а те­пер му­сиш навіки для ме­не по­мерк­ну­ти! Про­щай і будь щас­ли­ва!

- Ні, годі мов­ча­ти,- ска­за­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, рішу­чо обе­р­та­ючись,- я не по­мерк­ну для те­бе, мо­лод­че, я бу­ду твоя.

Тугар Вовк мов ос­товпілий глядів на свою доньку і вже аж те­пер не знав, що йо­му ро­би­ти.

- Доню, а се що ти ка­жеш! - скрик­нув він.

- Те, що чуєш, та­точ­ку. Віддай ме­не за Мак­си­ма! Я піду за нього.

- Дурна дівчи­но, се не мо­же бу­ти!

- Спробуй, а по­ба­чиш, що мо­же.

- Ти в га­рячці го­во­риш, до­ню,- ти пе­ре­ля­ка­ла­ся ди­ко­го звіра, ти не­ду­жа!..

- Ні, та­точ­ку, я здо­ро­ва і ска­жу тобі ще раз і кленусь пе­ред онтим яс­ним сон­цем, що сей мо­ло­дець му­сить бу­ти моїм! Сон­це, будь свідком!

І во­на взя­ла Мак­си­ма за ру­ку і га­ря­че при­лип­ла ус­та­ми до йо­го уст. Ту­гар Вовк не міг отя­ми­ти­ся, не міг здо­бу­ти­ся на один рух, на од­но сло­во.

- А те­пер, мо­лод­че, йди домів і не ля­кай­ся нічо­го. Мирос­лава при­сяг­ла, що бу­де твоєю, і Ми­рос­ла­ва зуміє додер­жа­ти­ при­ся­ги. А ми, та­точ­ку, спішімо до­до­му! Онде в до­лині наш двір, а ось і наші гості над­хо­дять.

І, ска­зав­ши се, див­на дівчи­на взя­ла без­тям­но­го з ди­ву батька за ру­ку і пішла з ним долі го­рою. А Мак­сим дов­го ще сто­яв на місці, оча­ро­ва­ний, щас­ли­вий. Вкінці про­чу­няв­ся і, впав­ши ли­цем на зем­лю, по­мо­лив­ся за­ходо­во­му сон­цю так, як мо­ли­ли­ся йо­го діди й прадіди, як мо­лив­ся тай­ком і йо­го батько. Потім ус­тав і ти­хою хо­дою пішов до­до­му.

 

 

 

За се­лом Тух­лею, за­раз же близ во­до­па­ду, сто­яла на­се­ред по­ля ве­ли­чез­на ли­па. Ніхто не за­тя­мив, ко­ли її за­сад­же­но і ко­ли во­на розросл­ася та­ка здо­ро­ва та ко­на­рис­та. Тух­ля бу­ла осе­ля не ду­же дав­ня, і де­ре­ви­на, що рос­ла на ту­хольській до­лині, бу­ла геть-геть мо­лод­ша від тої ли­пи; тим-то й не ди­во, що ту­хольський на­род ува­жав її най­давнішим свідком дав­ни­ни і ок­ру­жав ве­ли­кою по­ша­ною.

Тухольці віри­ли, що то­та ли­па - дар їх спо­конвічно­го до­бродія, ца­ря ве­летнів, який за­са­див її влас­но­руч­но на ту­хольській до­лині на знак своєї побіди над Мораною. З-під коріння ли­пи би­ло дже­ре­ло по­го­жої во­ди і відтак, ти­хо жур­ча­чи по дрібних камінцях, впли­ва­ло до по­то­ку. Се бу­ло місце коп­них зборів ту­хольських, місце сільсько­го віча, кот­ре в ста­ро­ви­ну яв­ля­ло з се­бе всю і оди­ноку власть у руських гро­ма­дах.

Довкола ли­пи був ши­ро­кий рівний май­дан. Ря­да­ми сто­ял­и на нім до схід сон­ця гладкі кам’яні бри­ли, признач­ені на стільці, де сіда­ли старці гро­мадські, батьки ро­дин. Кі­ль­ко бу­ло та­ких батьків, стілько й кам’яних стільців. По­за ни­ми бу­ло вільне місце. Під ли­пою, над са­мим джерел­ом, сто­яв чо­ти­риг­ран­ний камінь з про­вер­че­ною все­ре­дині ді­ро­ю; тут на час ра­ди вис­тав­ля­ло­ся коп­не зна­ме­но. А обік зроб­ле­не бу­ло дру­ге підви­щен­ня для бесідни­ка, себ­то для то­го, хто в якій-не­будь справі го­во­рив; він виступ­ав із сво­го місця і вхо­див на се підви­щен­ня, щоб увесь на­род міг чу­ти йо­го.

На дру­гий день після бо­ярських ловів гус­то тухольськог­о на­ро­ду роїло­ся по копнім май­дані. Гамір ішов по до­лині. Старці гро­мадські йшли по­ва­гом із се­ла один за од­ним і засіда­ли на своїх місцях. Шум­но зби­ра­ла­ся молодіж і ста­ва­ла по­за ни­ми ши­ро­ким півко­ле­сом. І жінки схо­ди­ли­ся­, хоч не так чис­лен­но: від гро­мадської ра­ди жа­ден до­рос­лий гро­ма­дя­нин, чи муж, чи жінка, не був виключ­ений. І хоч ріша­ючий го­лос ма­ли тільки стар­ці-батьки, але при на­­раді вільно бу­ло й мо­ло­дежі, й жіноцт­ву по­да­ва­ти свій го­лос під роз­ва­гу стар­цям.

Сонце підня­лось уже ви­со­ко на небі, ко­ли з се­ла, ос­татні за всіма, надійшли зак­лич­ни­ки, не­су­чи пе­ред со­бою ту­хо­ль­ське коп­не зна­ме­но. По­ява їх вик­ли­ка­ла за­гальний ше­піт між гро­ма­дою, а ко­ли во­ни наб­ли­зи­ли­ся, все втих­ло. Закличники, тричі пок­ло­нив­ши­ся гро­маді, вий­шли під ли­пу і позніма­ли шап­ки з голів. Уся гро­ма­да зро­би­ла те са­ме.

- Чесна гро­ма­до,- відізва­ли­ся зак­лич­ни­ки,- чи во­ля ва­ша нині ра­ду дер­жа­ти?

- Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

- То не­хай же бог по­ма­гає! - ска­за­ли во­ни і, підняв­ши ви­соко вго­ру коп­не зна­ме­но, встро­ми­ли йо­го в дірку, про­довбану в ка­мені. Се був

1 ... 10 11 12 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."