Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я."

Слухав кум тієї мови

Витріщивши очі,

Вона ж йому побажала

Спокійної ночі.

Ввійшли старі, і кум з ними

Розпочав розмову,

Та відразу від старого

Одержав відмову:

«Хоч ти кум мій і товариш,

Мені не подоба

Дать дочку за твого сина,

Бо твій син нероба».

Дочка на те: «Не дам йому

Жодної догани;

Коли хто не має воза,

То добро і сани».

Тут старий в язик вкусився -

Ой, та й заболіло!

«Як ти, доню, так говориш,

Зовсім інше діло -

Не пожалую нічого

Для твойого віна:

Тобі - грунту половина,

А друга - для сина».

А кум каже: «Се ти, куме,

Не гаразд говориш.

Тим дочку не запоможеш,

Сина дідом зробиш».

«Як не хочеш мого поля,-

Став отець казати,-

То не знаю, що тобі вже

За дочкою дати.

Нема в мене волів зайвих,

Зайвої худоби:

Годі ж дочку віддавати

Отак для подоби».

Мати каже: «Як на добру

Личить господиню,

Маю для дочки готову

Шмаття повну скриню».

Дочка каже: «Не потрібно

Мені шмаття, мати;

Можете се для невістки

Своєї сховати».

Розсердилась стара мати:

«Ти, лиха личино!

Що ти з мене дурня робиш,

Недобра дитино?

Як не хочеш дівувати,

Треба ж вінувати.

Хіба маю за тобою -

Суху вербу дати?»

Дочка каже: «І так ваше

Життя незасібне;

Дасте нам лиш те по шлюбі

Що вам не потрібне».

На тім вони й розійшлися

І так ізійшлися.

У неділю до попа

Старі подалися.

Голосили оповіді,

Молодих звінчали,

Пообідали по шлюбі;

І музики грали.

Як прийшло благословиться,

Встали батько й мати.

Дочка каже: «Прошу мені

Суху вербу дати».

Заридала стара мати;

«Укрій, боже, віку!

Зробила ти мені, доню,

Велику публіку».

А староста дружбам каже:

«Одну раду майте,

Беріть пилу та сокири,

Ту вербу зрубайте!»

Ізрубали суху вербу

І внесли до хати,

Розкололи, аж із дупла

Сипнули дукати.

Отак мудра відданиця

Заміжньою стала

І в нероби-парубіки

Талан відгадала.

Бо ж із нього незабаром

Став купець багатий,

Що вмів не в одній потребі

Люд свій рятувати.

Писано д[ня] 27 падолиста 1914.

Там під горою, під бором

Їхали купці з набором,

Їхали звільна, не бігом;

Кругом рівнина під снігом,

Скрізь ниви й луги благодатні -

З гір чути стріли гарматні.

Слухають купці й міркують,

Стріли не перший раз чують.

Вже ось півроку минає,

Як в нашім краї гуляє

Марс той огнисто-червоний…

Їх він у крові не втопить,

Їм лиш один тепер клопіт:

Не стало паші для коней.

Коршми нема, ні оселі.

Купці бредуть невеселі,

Коні, знай, форкають різко.

Глянь, серед поля ліворуч,

Наче сестриці три поруч,

Три стирти сіна ось близько.

Купці вози зупинили,

Змови собі не чинили,

Скочили всі три у один.

«Ось нам підмога неждана!

Сіно якогось-то пана,

А пан же, чей, не голоден.

Пану ніяка там шкода,

А нашим коням вигода,

Надберем з кождої купи».

Що котрий сіно те рушить,

Зараз і ахнути мусить -

В кождій під сіном лиш трупи.

Писано д[ня] 26 січня 1915.

Д[ня] 26 січня 1915 р.

Не жаль по страті друга з довгих літ,

Горожанина та письменника,

Товариша та співробітника

На вбогій ниві нашого публічного життя

Примушує мене в тій хвилі промовчати

Те, що належало б сказати

Над свіжою могилою його,

А та велика, постороння сила,

Якій тепер всі мусимо кориться.

В його особі всі ми втратили

Талановитого робітника, живу,

Чуткую силу, сівача зерен плодючих,

Завзятого поборника неправди

Та кривди людської, одного з тих

Будителів народної душі

Та свідомості, про яких ніколи

Не гасне пам’ять.

Належав він до тих людей, котрих

Хоч і зігне, але зломать не може

Нужда сього життя, котрі не бачать

Противностей і небезпеки там,

Де в душах їх присвічує ідея;

До тих, що не щадять противників,

Ані приятелів, де можуть на свій погляд

Добру загальному зробить прислугу.

Був щиромовний він, та щиромовність

Не все те самеє, що правдомовність.

Терпів багато, та терпів немало

Такого, що при іншім розумі

Міг оминуть, якби з чуттям палким

У парі йшла розвага.

Мир пороху його! Його заслуги

Історія оцінить, його ж хиби

Зі смертним тілом хай покриє ся могила!

Написано в днях 28 і 30 січня 1915 р.

Безхмарно, виразно, немов на тарелі

Твоя юність весела промчала;

Розсипалися твоїх утіх солов’їнії трелі,

Але твоя цнота мовчала.

Гаряче, бурливе було твоє літо,

Авантюр довелося немало прожити;

По хвилях фортуни твій човник скакав розмаїто,

Не час було взад оглядаться й тужити.

Була твоя осінь спокійна й багата,

Від бур життьових у