Читати книгу - "Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль"

- Батіг? Ні.

- Виходить, кинув його десь поблизу,- пробурмотів мій приятель.- Може, ви бачили або чули, як потім проїхав кеб?

- Ні.

- Ось ваш півсоверен,- мовив мій приятель, підводячись і беручи капелюх.- Боюся, Ренсе, що вас ніколи не підвищать у чині. Головою треба думати, а не носити її, як оздобу. Минулої ночі ви могли заробити сержантські нашивки. Людина, яку ви ставили на ноги,- це людина, що має ключ до цієї таємниці; саме її ми розшукуємо. Зараз нема чого про це розводитись, але повірте мені, що це так. Ходімо, докторе.

Зоставивши констебля в спантеличеному, понурому настрої, ми попрямували до кеба.

- Несосвітенний дурень! - гірко мовив Холмс, коли ми їхали додому.- Лише подумайте: проґавити таку рідкісну нагоду!

- І все-таки я досі нічого не розумію. Справді, прикмети цієї людини збігаються з вашим описом другого учасника таємниці. Але нащо йому було вертатися туди? Убивці так не чинять.

- Обручка, друже, обручка - ось чому він повернувся. Якщо не вдасться спіймати його по-іншому, закинемо вудку з обручкою. Я зловлю його, докторе,- два проти одного, що зловлю. Я мушу подякувати вам за все. Якби не ви, я не поїхав би й проґавив те, що можна назвати найцікавішим етюдом: етюд у багряних тонах, авжеж? Чому б нам не скористатися говіркою митців? Убивство багряною ниткою проходить крізь безбарвне прядиво життя, і наш обов’язок – розплутати її, відокремити, витягти кожен дюйм. А тепер попоїмо й поїдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володіє смичком. Що то за шопенівська п’єска, яку вона так мило грає? Тра-ля-ля, ліра-ліра-ля!

Глибше вмостившись на своєму місці, детектив-консультант виспівував, як жайвір, а я тим часом думав про те, яким різнобічним є людський розум.

5. До нас приходять за оголошенням

Ранкові хвилювання зовсім знесилили мене, і наприкінці дня я відчував страшенну втому. Після того, як Холмс поїхав на концерт, я ліг на канапу, сподіваючись хоч на дві години заснути. Але все було марно. Думки мої переповнювали сьогоднішні події, в голові роїлися найхимерніші образи та здогади. Варто мені було заплющити очі, як я бачив перед собою спотворене мавпяче обличчя вбитого. Воно здавалося таким лиховісним, що я мимоволі дякував тому, хто відрядив його хазяїна на той світ. Жодне обличчя в світі не відбивало, мабуть, так виразно наймерзенніші людські пристрасті, як обличчя Еноха Дж. Дребера з Клівленда. Проте я пам’ятав, що правосуддя має відбутись і гріхи жертви не виправдають убивцю перед очима закону.

Що більше я міркував над цією справою, то неймовірнішим здавалось мені припущення мого товариша, що небіжчика було отруєно. Я згадав, як він обнюхував його вуста,- безперечно, виявив щось таке, що навело його на цю думку. До того ж - коли не отрута, то що ж було причиною його смерті, якщо на тілі не залишилося жодної рани? Тоді чиєю ж кров’ю було забризкано підлогу? В кімнаті не було жодних ознак боротьби, а в жертви не знайдено зброї, якою можна поранити супротивника. І мені здавалося, що ми з Холмсом не спатимемо ночами, доки не дістанемо відповіді на всі ці запитання. Мій приятель поводився спокійно, впевнено,- він, напевно, вже мав якусь думку про ці факти, але яку саме - я не мав ані найменшого уявлення.

Повернувся він так пізно, що не було сумніву: після концерту в нього знайшлися й інші справи. Коли він увійшов, вечеря вже стояла на столі.

- Це було чудово,- мовив він, сідаючи до столу.- Пам’ятаєте, що Дарвін сказав про музику? Він писав, що людство раніше навчилося складати й слухати музику, ніж говорити. Через те, мабуть, музика так глибоко нас хвилює. В наших душах залишився неясний спогад про ті туманні віки, коли світ переживав своє дитинство.

- Це надто смілива думка,- зауважив я.

- Усі думки, що пояснюють явища природи, мають бути сміливими, як сама природа,- відказав він.- Але що це з вами? Ви страшенно стривожені. Вас, мабуть, непокоїть ця пригода на Брикстон-Роуд?

- Правду кажучи, так,- відповів я.- Після афганських злигоднів мені слід було б більше себе загартувати. Коли в Майванді моїх товаришів рубали на шматки, я й тоді не втрачав самовладання.

- Я розумію вас. Тут є таємниця, що підсилює уяву; де немає поживи для уяви, там немає страху. Ви бачили вечірню газету?

- Ні.

- Там чудово описано цю пригоду. Щоправда, жодної згадки про жіночу обручку, яка впала на підлогу, коли піднімали труп. Але тим ліпше для нас.

- Чому?

- Прочитайте-но оце оголошення,- відповів він.- Я порозсилав його до всіх газет уранці, одразу після відвідин місця злочину.

Він поклав переді мною газету, і я поглянув на вказане місце. То було перше оголошення в колонці «Знахідки». В ньому йшлося: «Цього ранку на Брикстон-Роуд, між винарнею «Білий олень» і Голланд-Ґроу, знайдено золоту обручку. Питати доктора Ватсона, Бейкер-стріт, 221-б, з восьмої до дев’ятої вечора».

- Пробачте, що я скористався вашим ім’ям,- сказав він.- Якби я назвав своє власне, хтось із цих бовдурів неодмінно про все здогадався б і втрутився в цю справу.

- Будь ласка,- відповів я.- Але раптом хтось з’явиться, а в мене немає обручки.

- Ось вона,- мовив Холмс, подавши мені обручку.- Підійде цілком. Вона майже така сама.

- І хто ж, по-вашому, відгукнеться на оголошення?

- Ну, звичайно ж, чоловік у коричневому пальті - наш червонолиций друг у черевиках з тупими передами. А якщо сам він не прийде, то вирядить спільника.

- Невже він не боїться такої небезпеки?

- Аж ніяк. Коли я все зрозумів як слід,- а в мене є всі підстави вважати, що це так,- то цей чоловік піде на все, аби повернути обручку. Здається мені, що він загубив її, коли схилився над Дреберовим тілом. А коли вийшов надвір, то почав її шукати й побіг назад, але там уже через власний його недогляд хазяйнувала поліція: адже він забув загасити свічку. Щоб одвести од себе підозру, він мусив удати п’яного. А тепер уявіть себе на його місці. Подумавши, він зрозумів, що міг загубити обручку на вулиці, після того, як вийшов