Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Нарешті дісталися якогось міста. Розмістились у школі.

Наступного дня Прохода наказав привести винуватців. Вони вже не виглядали самовпевненими і таки шкодували про вчорашній злочин. На здивування, командир не передав справу до військово-польового суду, який швидко вкоротив би їм віку.

— Про тот случай надо забить, — сказав Василь, — а в будущєм прошу подобного нє дєлать.

— Слушаєм, ваше блаґородіє! — радісно заревли солдати.

Шляхетний вчинок прапорщика Проходи справив враження на вояків: вони підтягнулись і надалі вже беззаперечно виконували всі його розпорядження.

Російські армії рухалися на захід «не тільки з боєм, але й з грабунком», — свідчив санітарний інспектор 3-ї російської армії в роки Світової війни Мортир Галин. Той грабунок «не обминав ні старого, ні малого, ні батька, ні матері, ні заможного, ні вбогого, ні халупи, ні церкви Божої», — писав він [16, с. 252].

Події в українських містах Золочеві, Жовкві, Яворові, Ярославі й взагалі скрізь у Галичині показали, що мова йде не тільки про прилучення Галичини, а й «про винищення української Галичини та її церкви». Доказом цього були «не тільки численні арешти, а й табуни московської поліції й православного попівства, що почали обсідати Галичину після захоплення Львова», — зазначав Мортир Галин [16, с. 253].

Арешти і знущання над українською інтелігенцією, зокрема священиками, відбувалися за планом. Репресували винятково свідомих українців, москвофілів не чіпали. Кацапня зривала замки з греко-католицьких церков і починала «порядкувати». Кращі храми відразу перепрофілювалися на православні, в них вселялися російські попи, які прийшли разом із військом.

Московські дикуни громили українські школи, палили українські бібліотеки. Дірявили портрети українських діячів.

При військових штабах існували так звані «цивільні авангарди» — переважно з хлопчаків, яких вивезли з Києва та інших міст для шпигунства в Галичині. Їхнім завданням було нишпорити і «вишукувати тих, кого тут прозивали українцями» [17, с. 163].

Репресії здійснювалися згідно з постулатами поширеної серед керівників різних армійських підрозділів «брошури-доносу». В ній повідомлялося, що «в Галичині є багато зрадників і ворогів Росії, а саме — це ті, які називають себе українцями… і що їх не тільки треба берегтися, а навіть кожний… зобов'язаний повідомляти про них кого треба. А тих галичан, які називають себе москвофілами, треба вважати за прихильників і приятелів Росії» [17, с. 164, 165].

Політичні репресії доповнювалися грабунками. Чинилися вони відверто, «с рускім размахом». «Грабували селян (сіно, городину, збіжжя), грабували дідичів (коні, худобу, екіпажі, навіть карети, хомути, картини, килими), грабували опущені (покинуті. — Ред.) помешкання (меблі, білизну, посуд, срібло)». В грабунку брали участь не тільки солдати і жандарми, а й деякі офіцери, навіть генштабісти та окремі командири полків. Найбільше потерпали селяни, в яких забирали останнє. Невдовзі «вся Галичина почала ремствувати, а суспільство стало явним ворогом». Як вороння налетіло московських попів. «Попівство посунуло на Галичину тому, що тут йшло про навертання уніатів у православіє, і, не чекаючи на кінець війни, почали заводити православні парафії та наставляти своїх попів». На посадах поліцейських справників «опинилися здебільшого такі, що були вигнані зі служби (в Україні) як нотовані злодії та хабарники» [17, с. 166]. І все це діялося за наказом або під прикриттям новоспеченого губернатора графа Бобринського.

Галичину було пограбовано, покалічено та збезчещено. Свідком цього варварства став Василь Прохода.

У Хирівській битві частини 8-ї армії генерала Олексія Брусилова захопили 15 тисяч полонених, 22 гармати і 40 кулеметів. 10 листопада росіяни, витіснивши австро-угорську армію генерала Світозара Бороевича фон Бойна з бескидських позицій, взяли Лупківський перевал, Мезо-Лабоч і Гуменне, але подальший наступ зупинила директива ставки. Невдовзі частини 3-ї австро-угорської армії та групи барона Карла Пфланцер-Балтина збили 12-й армійський корпус з Бескидів і у боях біля Коросного і Риманова ледь не прорвали фронт армії. Просто диво, як вони не вийшли у запілля росіянам. Але підсилена кількома корпусами 8-ма армія генерала Брусилова 4 грудня перейшла в наступ. За кілька днів 3-тя і 4-та австро-угорські армії, зазнавши втрат, почали відступ.

Маршові роти Василя Проходи намагалися наздогнати фронт. Рухалися на захід від колишнього княжого города Сянок, що на Східній Лемківщині. Прохода мав завдання вивести їх до стану 53-го Волинського полку (14-ї дивізії), який перебував у резерві, й поповнити його поріділі в боях лави.

Нарешті завдання було виконане: 10 грудня командир 53-го полку Григорович, виявивши задоволення поповненням, призначив Проходу в. о. командира 14-ї роти 4-го батальйону. Тоді ж Василь довідався, що по сусідству стояв 51-й Литовський полк 13-ї дивізії, в якому він починав службу в Сімферополі. Можна було зголоситися до командира полку й попрохати перевести його, та Василь вирішив залишитися.

Невдовзі надійшов наказ про генеральний огляд 14-ї дивізії. Інспекцію здійснював командувач 8-ї армії генерал від кавалерії Олексій Брусилов. Під час параду з церемоніальним маршем Василь Прохода вперше (і востаннє) пройшов на чолі роти з оголеною шаблею. Через кілька днів його перевели молодшим старшиною до 16-ї роти, якою командував поручник Лебедєв.

Наприкінці грудня 1914 року 53-й полк перейшов 30 верст на південний схід до якогось лемківського села. Василя примістили в хаті заможного господаря та його сина-вчителя. Господарі між собою говорили українською мовою. Прохода також українською запитав, де їхній син.

Почувши рідну мову з уст російського офіцера, господиня наважилась розповісти про свою біду. Виявляється, що після того, як царське військо зайняло село, до їхньої хати ввалилися двоє москалів та русин. Обшукавши господу, вони «забрали українські книжки, потім пішли до школи і там зробили ревізію шкільної бібліотеки, українські книжки забрали, а польські й німецькі залишили. Коли син запитав їх, чому вони забирають лише українські книжки, йому гостро відповіли, що ніякої України немає, а українські книжки — це німецька вигадка, щоб відділити руський нарід у Галичині від Росії». Оскільки вчитель почав з ними сперечатися, москалі забрали його і вивезли невідомо куди [96, с. 177].