Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Стосунки з односельцем і далеким родичем Свиридом Коцуром у Івана Компанійця не склалися з самого початку. Під час суперечок справа доходила і до зброї.[42] Коцурівці довго полювали за Іваном. «Прискочить, було, з товаришем чи сам із Холодного Яру вночі, — згадувала Федора, — і говорить, щоб вікна позавішувала, бо стрельнути можуть. Звали один одного не «товариш», а «добродій» чи «пан». Чула, як товариш звав Івана: «Пане сотнику!»[43]

У словесному портреті сотника розбіжностей немає: жінки, які становили переважну більшість опитаних, насамперед відзначали, що Іван був гарний на вроду. Маємо підтвердження цього й у книзі Юрія Горліса-Горського, осавула штабу полку гайдамаків Холодного Яру. «Розмовляючи з ним, — писав Юрій Горліс-Горський, — я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно класично гарне: чисті риси, густі, як намальовані, брови, палкі чорні очі — ласкаві та смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса».[44] Довершила образ Івана Компанійця сестра Федора: «Був одягнутий, аж страшно дивитись: шапка — сива, шлик — червоний, чемерка — чорна, обкладена сивим, пояс — червоний, штани — червоні, як козацькі, широкі, чоботи — лаковані».[45] А пояс зав’язаний «по-козацьки».[46] Це чітко видно на фотографії.

Батько, боячись за життя сина, час од часу прохав його облишити небезпечну справу, на що Іван відповідав: «Як сволоч уб’є, то не візьмете мене в Суботів. А як взнають добродії, то поховають в Холодному Яру. Не хочу, щоб на мою могилу тут срали».[47]

Іван Компанієць мав великий успіх у жіноцтва. Як із гумором казав Юрій Горліс-Горський, жінки «бігали до монастиря молитися до його чорних брів».[48] Власне, через жінку, «вдовичку» з с. Адамівки, що лежало на березі Дніпра по той бік дороги Черкаси — Чигирин, Іван і загинув. Десь у середині лютого 1920 року він поїхав до неї на побачення. Вже на зворотній дорозі потрапив у засідку коцурівців. Люди говорили, що, якби не осічка, залишився б Іван живий. Його роздягнули до підштаників, «персні познімали зі шкурою».[49]

Сотник Андрій Чорнота, побратим Компанійця, був просто розлючений, що Іван загинув «ні за цапову душу» — «із-за якоїсь задрипаної спіднички». «Думаєш, — говорив Чорнота Залізняку (Юрію Городянину-Лісовському), — багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути?»[50]

Похорон був величним і надзвичайно велелюдним.

Відспівали Івана у Покровській церкві с. Мельників. Потім на руках віднесли до Мотронинського монастиря, на цвинтарі якого його і поховали.

Люди хотіли помститися коцурівцям за вбивство Компанійця.

— На Чигирин! Доки терпіти?! Смерть коцурівцям! — кричали вони.

«Отаман став на лаву біля могили і підняв руку з рушницею. Люди стихли.

— Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтеся справедливій жадобі помсти! Хай пам’ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях. Залишимо мертвого мертвим, а живе діло — для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла б найбільше оповісти… Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі й тисячі наших людей… Але з очей селян спадає полуда і Україна буде боротися, щоб повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним ударом на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи Стецівки підуть разом із нами, коли вийдуть з-під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це єдиний шлях до рятунку. Не з ними, засліпленими, нам боротися, щоб тішити цим ворога! Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під чорний прапор[51] Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Зірвалося і довго не змовкало могутнє «Слава!». Коли люди вже замовкли, той гук ще деякий час повторювали яри…»[52]

Поки існував монастир, за могилою доглядала черниця — двоюрідна сестра Івана. Пізніше, за наказом місцевої влади, могилу розгорнули.

Місце поховання сотника Компанійця відоме, але досі ніхто не відновив його могили…

«Поряд із