Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

— Гайовий!

Я озирнувся: на порозі ходової рубки стояв Максим Роскошний.

Одягнутий в короткі шорти і темно-голубу блузу, складки якої скрадали вади незугарної постаті, радист здавався нижчим, ніж був насправді, — звичайний колобок та й годі.

— Що тут скоїлося? — запитав.

— Як бачиш, повальний мор, — показав я на непритомних мореплавців.

— Три мерці, йо-хо-хо, і пляшка рому! — затягнув Максим старовинну матроську пісню. — Ну, а все-таки: що з ними?

— Коли я вернувся з ехолотної, вони вже лежали.

— Що? Де?! — ніби після кошмарного сну прокидався Гордій Гордійович. — Який курс? — стривожено запитав.

— Сто вісімдесят градусів, — ледь вичавив штурман.

— Ліво на борт! — скомандував капітан. — Ви погубите судно! — несамовито закричав. — Тримати дев'яносто п'ять градусів! Інакше, інак-кше…

— Ліво на борт! Тримати дев'яносто п'ять градусів, — повторив команду Мегерович: видно було, він потроху вже оживав.

Поступово отямлювалися й Кукса та начальник експедиції.

— Де я? — силкуючись звестися на ноги, розгублено запитав Гліб Семенович.

— Точних координатів назвати не можу, але достеменно знаю, що ми в Індійському океані. Неподалік Малі Зондські острови, прямо по курсу — банка Корона, праворуч рифи Скотта, — вихопивсь я з відповіддю.

— Гайовий стає зарозумілим, — зло зауважив штурман, перекладаючи ліворуч коромисло стерна.

— Не присікуйся до нього, Мегеровичу, — заступився за мене капітан. — Матрос він старанний. Молодець, Васько!

А папуга ніби ствердила сказане Гордієм Гордійовичем.

— Дайош, Васько! Васько, дайош, дайош! — поспішливо заторохтіла.

— Ставай, Гайовий, до стерна! — звелів капітан.

Я замінив Стецька Мегеровича.

«Море сміялося білозубо, веселі матроси залюбки милувалися краєвидами», — недоречно згадалося недавно прочитане. Недоречно тому, що зараз було не до краєвидів, хоч і були вони — море, сонце, невідомі острови — знадливі. На місток приходили океанологи, з машинної та палубної команди. Всі в один голос твердили: трапилося незрозуміле — люди ніби провалилися в забуття. А кок ще й досі лежить, підкошений сном. Кухарчуки стараються повернути його до життя — дають нюхати нашатир, розтирають задубіле тіло.

— Я знову прийняв сигнал SOS, — і собі втрутився в розмову Роскошний. — Але раптом рація на всіх діапазонах замовкла.

«Не знаю, як там з апаратурою в інших, — подумав я, — а в мене вона, слава богу, запрацювала: і гірокомпас, й магнітний». І я легко вивів судно на заданий курс.

— Негайно скликати науково-технічну раду! — розпорядився начальник експедиції. — Ми стали свідками загадкового. Цьому феномену треба дати пояснення, з'ясувати, чого серед білого дня всі поснули. Нарешті, розгадати, яка сила вплинула на радіонавігаційну та океанологічну апаратуру.

Науково-технічна рада — кілька океанологів, начальник експедиції, капітан — вирішила: «Садко» потрапив у магнітну бурю.

До сьогоднішнього дня, заявили вони, на земній кулі були відомі лише два місця (в Атлантиці — неподалік Флоріди і островів В'єрж — так званий Бермудський трикутник; І в Тихому океані — між Японією, островом Гуам та північною частиною Філіппінського архіпелагу — лиховісне Море Диявола), де стрілка компаса замість магнітного показує географічний полюс, що й спричиняє численні морські катастрофи. Тепер, мабуть, знайдено третій згубний район — ось тут, де ми зараз перебуваємо.

Твердження Юрія Ступи про те, що звукові хвилі надходили з якогось підводного генератора, до уваги не взяли. Вчені сказали: океанолог злякався і через той переляк верзе нісенітницю.

Ну, а потемніння курсограми було викликане, зазначили вони, магнітною бурею.

Обгрунтували й причину, чого на «Садку» більшість людей знепритомніла. Виявляється, перед штормом (він, повідомляли синоптики, наближався знову) в повітрі зароджуються ультразвукові коливання. Їх звуть «голосом моря». Голос цей погано діє на організм людини: слабкий інфразвук впливає на внутрішнє вухо — настає морська хвороба, більш потужний порушує роботу мозку.

На моє запитання, чи справді це так, Ступа сказав, що під час шторму таки утворюється інфразвук, інколи з частотою майже шість герців.

— А семигерцова частота, — пояснив він, — уже смертельна: починають вібрувати легені, шлунок, серце. Бо в нашому організмі є свої коливальні рухи, теж низької частоти. Якщо з ними збігається період морського інфразвуку, виникає резонанс: серцебиття небезпечно прискорюється, артерія не витримує — розривається.

— Усе це незаперечно, — закінчив океанолог. — Але ось що прикро. Навіть мій кумир, вельмишановний Гліб Семенович, не захотів повірити в те, що я розгадав надходження ультразвуку із невідомого підводного джерела.

— Не сумуй! — втішив я Ступу. — І вчені мужі часом помиляються.

І, як виявилось, таки помилилися…

На всіх морях-океанах, де тільки пролягли голубі дороги, можна зустріти і безпомилково впізнати одеських моряків. Вони — найбільші дотепники й веселуни на світі. А ще — люди енергійні й заповзятливі.

Василь Окань (він щойно завітав до нас, підвахтових, у каюту) теж з Одеси. То вітер мандрів, романтична вдача заманили його на Далекий Схід.

Одначе Василь не схожий на своїх земляків, хоч і намагається бути дотепним і практичним. Жарти його не завжди смішні, а всі наміри досягти житейської вигоди й благополуччя (задумав побудувати кооперативну квартиру — розтринькав гроші, поступав у технікум — провалився, дівчина, з якою дружив, — покинула) кінчаються невдало.

От саме про це ми нині й заходилися з Куксою пащекувати, «перемиваючи» Оканеві кісточки.

— Пристрасть до віршування зробила Василя таким безпорадним і незахищеним, — просторікував Кукса.

— А міг же бути справжнім, діловим одеситом! — додав я.

Сам Сашко, я знаю, поезії не любить. За все життя він прочитав хіба що буквар та листи, які надсилає Моніка. Правда, вивчив також напам'ять кілька сороміцьких куплетів, що їх склав про нашого штурмана Окань, і, як той папуга, сипле тепер ними доречно й просто так, аби не мовчати.

— Ех, Василю, Василю, правду