Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

Він ще говорив про обов'язки матроса не лінуватися, в усьому і всюди проявляти ініціативу. Нагадав про те, що праця облагородила навіть мавпу, спустила її з дерева на землю — одне слово, заглибився в теорію еволюції людини. Та я не став слухати його повчання, пішов до трюму, де над люком уже повисла стріла підйомного крана.

Розв'язав прикріплену до щогли відтяжку, схопив за вузлуватий кінець.

— Давай, Заєць, піднімай, віра! Я тримаю міцно, стріла не розгуляється.

Лебідка запрацювала. Невдовзі батискаф, а потім і мініатюрний підводний човен були на палубі.

Захопившись роботою, не помітив, як приступ морської хвороби відступив. А боцман підійшов, поклав мені руку на плече.

— Не ображайся, Гайовий! То я навмисне тебе розпікав, щоб ти увагу відвернув на інше. По собі знаю: так легше переносити хитавицю. Ач, ожив-таки, крабова душа. Щоки порожевіли, очі заіскрилися, а то був як мрець.

У мене відлягло від серця. На Степановича я не тільки не кривдився, а навіть був йому вдячний.

Сигнали йшли з глибини. Пробившись крізь товщу води, вони сягали її поверхні. Отут їх і зафіксувала «риба» — гідроакустичний пристрій, що волочився на довжелезному кабелі за кормою.

На головній палубі ехолотна і гідроакустична лабораторії займали невелику каюту: двом вахтовим і то тісно. Вигадливий Юрко Ступа виносив стілець на Дерібасівську і звідти спостерігав за роботою приладів.

Сьогодні він вирішив не відлучатися з лабораторії.

На вузькій паперовій стрічці самописець креслив профіль дна: глибокі урвища, гірські кряжі, окремі вершини.

«Малює, наче рука нетями», — посміхнувся океанолог, розглядаючи щербатий частокіл підводних гір, що його вимережував самописець.

Він хотів було йти з каюти, як раптом побачив: екран гідроакустичного апарата «ожив» — на ньому з'явилися характерні звукові точки.

З проміжком у кілька секунд вони надходили з океану, мов краплі дощу, падаючи на чутливу електромагнітну стрічку.

Звідки вони, хто їх посилає? Юрко не міг на це відповісти. Єдине, в чому був упевнений: імпульси надходять з якогось потужного випромінювача.

Я стояв біля стерна, коли в сусідній рубці пролунав телефонний дзвінок.

— Візьміть трубку! — озвавсь Стецько Мегерович.

Впередзорячий Сашко Кукса поспішив до апарата.

— Кук — на дроті! — відчеканив. — Це вас, Мегеровичу, — і передав трубку штурманові.

Дзвонив Юрій Ступа. Він про щось сповіщав і просив доповісти капітану.

— Гаразд, — заспокоїв його Стецько Мегерович. — Не гарячкуй, хлопче, ще раз уважно перевір: можливо, просто щось заїло. Ану, Куксо, стань до стерна, а ти, Гайовий, збігай в ехолотну! Довідайся, що там скоїлось.

Юрка я застав розгубленим.

— Нічого не розумію, — нервуючи, говорив він. — Звукові хвилі наростають. Враження таке, що вони оточують нас. Поглянь, стрічка ехограми зовсім почорніла, перетворилась на суцільну пляму.

Я відчув, як, вібруючи, несподівано затремтіли перетинки, підлога, апаратура в лабораторії.

Дрижання охопило корпус корабля. Воно діяло паралізуюче і не було схоже на вібрацію, що виникає внаслідок шторму та під час роботи суднових двигунів.

Тіло моє тремтіло, наливалося втомою, серце прискорено калатало. А десь із самої глибини єства піднімався, розпираючи груди, безпричинний жах.

Я помітив, що океанолог зблід. Його очі з розширеними зіницями виказували муку.

— О-ох! — зойкнув Юрій і, обм'якнувши, кулем повалився на підлогу.

Пересилюючи знемогу, я вибрався з лабораторії.

Палуба хитнулася, перед очима попливли темні кола. Невідчепний страх, настирливий і лютий, наповнив кожну клітину. Він керував усіма моїми вчинками, штовхав на безумство. Я в розпачі побіг палубою, сподіваючись знайти порятунок у воді, що манливо виблискувала довкола.

Останнє зусилля волі, переборюючи невидимого ворога, наказало: «Зупинись!»

Вітер сипонув в обличчя жменю бризок, і я, схаменувшись, міцно схопився за поручні.

Прохолодний дотик металу виявився рятівним — я повільно почав підніматися сходами.

Ось і ходова рубка, а в ній, розкидавши руки по підлозі, лежали непритомні капітан, начальник експедиції і Кукса.

Стецько Мегерович, зіпершись на тумбу гірокомпаса, стояв біля стерна.

За таких обставин довелося мені, матросу, зрівнятися з вами, штурмане! Бо Мегерович нині виконував обов'язки стернового. І виконував, треба сказати, погано: судно рискало з боку на бік. Та інакше й не могло бути — новоспечений матрос ледве тримався на ногах.

Якийсь всесильний магнітний вихор вивів з ладу навігаційні прилади. Компас не працював теж: замість 95° — курсу, якого слід було дотримуватись, стрілка під шкалою наближалася до позначки ста вісімдесяти градусів. Картушка магнітного компаса, минаючи румб за румбом, узагалі довільно описувала кола — і «Садко» незграбно завертівся на місці.

— Мегеровичу! Мегеровичу! — підбігши до стерна, схопив я за руку навігатора.

Він ніби скам'янів, погляд його витав десь далеко — розсіяний, панічний.

«Корабель мерців!» — подумав я. І мене знову охопив жах.

— Ку-ук! Кук! — пролящало над головою, боляче торкнувшись моїх украй напружених нервів.

Капітанова строката папуга, бодай їй! Я став жертвою власної вигадки: знічев'я навчив цього насмішкуватого птаха вимовляти прізвисько мого напарника, і він ото — в таку хвилину! — заговорив.

Схопивши з полиці секстант, я попудив ним у пересмішника.

— Дур-ра! Дурра!! — сердито відказала папуга, метушливо забігавши за ґратами підвішеної до стелі клітки.

Ти вгадала, зухвала птахо, вчинок мій нерозумний. Навіщо було жбурляти секстант!

А птах, ніби підохочуючи, прокричав:

— Васько, дайош! Дайош, Васько! Аякже, даси! Тут скоро й сам з глузду з'їдеш: ті он лежать нерухомо, штурмана корчить судома.

І я жахнувся: а що, коли на «Садку» всі загинуть?! Історія мореплавства знає немало випадків (пам'ять підказала про летючого голландця, про без вісті зниклий екіпаж