Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На мить западає тиша, і я бачу легенький усміх на Люкових губах.
– Тобто… ну, ти розумієш, – мерщій додаю я, – готуючи комусь вечерю.
– Радий це чути, – м’яко каже Люк. – І особливо радий, що ти більше ніколи не намагатимешся мене вразити несподіваним марокканським кускусом.
– Ти ж утямив, про що я, – мовлю я, трохи зашарівшись. – І ти обіцяв більше ніколи про це не згадувати.
Мій славнозвісний марокканський вечір відбувся майже відразу після того, як ми почали зустрічатись. Я справді хотіла довести Люкові, що вмію готувати. Я подивилася програму про марокканську кухню, в якій усе було дуже просто й ефектно. До того ж у „Дебенгемз“ був розпродаж просто розкішного марокканського посуду, тож усе мало бути бездоганним.
Але, о Господи!.. Той клятий розмоклий кускус… Це була найбридкіша штука, яку мені тільки доводилося бачити в житті. Навіть коли я, за порадою Сьюз, спробувала просмажити його з манговим чатні. А він усе розбухав, і його було так багато, миски з ним стояли скрізь…
Хай там що… Грець із ним. Зрештою, ми замовили чудову піцу.
Ми підходимо до Люкового кабріолета в кутку стоянки, і він з писком відчиняє його.
– Ти отримала моє повідомлення? – питає він. – Про багаж?
– Так. Ось він.
Я самовдоволено простягаю йому найменшу валізку в світі, яку купила в крамниці дитячих подарунків у Гільдфорді. Вона біла, полотняна, розмальована червоними серцями і править мені за косметичку.
– І це все? – вражено питає Люк, а я стримую смішок.
Ха! Тепер він знатиме, хто вміє не набирати багато речей.
Я така задоволена собою. У цій валізці лежить лише моя косметика й шампунь, але ж Люкові не конче про це знати, правда?
– Так, усе, – відповідаю я, злегка зводячи брови. – Ти ж сказав не набирати зайвого.
– Авжеж, сказав, – погоджується Люк. – Але щоб так… – він киває на валізу. – Я приголомшений.
Поки він відмикає багажник, я сідаю за кермо і приладновую сидіння, щоб діставати до педалей. Завжди мріяла кермувати кабріолетом!
Багажник із грюкотом зачиняється, з’являється Люк і спантеличено дивиться на мене.
– Ти кермуватимеш, чи що?
– Думаю, може, частину шляху, – відповідаю недбало. – Щоб не напружувати тебе. Ти ж розумієш, дуже небезпечно кермувати машиною надто довго.
– А ти точно впораєшся за кермом у цьому взутті?
Він дивиться на мої клементинові сандалі, і я мушу згодитись, що підбори трохи високі для педалей. Але вголос цього визнавати не збираюся.
– Вони нові? – додає він, уважніше приглядаючись.
Я мало не такаю, аж тут згадую, що, коли ми востаннє бачились, я була в новому взутті. І впередостаннє також. Якась дивна низка випадковостей.
Натомість відповідаю:
– Та ні! Сто років як купила. Правду кажучи… – відкашлююсь я. – Це моє взуття для кермування.
– Взуття для кермування, – глузливо передражнює Люк.
– Так, – підтверджую я і заводжу машину, поки він не встиг більше нічого сказати. Боже, яке крутезне авто! Воно неперевершено реве й немов скрикує, коли я перемикаю передачу.
– Бекі…
– Все чудово! – запевняю я, повагом їдучи автостоянкою на вулицю.
О, це просто зоряна мить. Цікаво, чи бачить мене хтось. Може, Емма або Рорі визирають з вікна. І той хвацький хлопець, що вважає себе таким крутим на своєму байку. Ха! В нього ж немає кабріолета, правда? Ніби випадково я натискаю на кнопку сигналу і, коли лунає гудок, помічаю щонайменше трьох людей, які озираються, щоб поглянути. Ха! Дивіться на мене! Ха-ха-ха…
– Квіточко моя, – каже Люк. – Ти спричинила затор.
Я дивлюся в дзеркало заднього огляду – за мною повзуть три автомобілі. Досить дивно, я не так уже й повільно їду.
– Спробуй-но прискоритися трохи, – радить Люк. – Хоч миль до десяти на годину, приміром.
– Я так і чиню, – ображено відповідаю я. – Ти ж не думаєш, ніби я зірвуся з місця й помчу зі швидкістю мільйон миль на годину! Чув коли-небудь про обмеження швидкості?
Я наближаюся до виїзду, безжурно всміхаюся черговому біля воріт, що зчудовано витріщається на мене, і вивертаю на дорогу. Блимаю лівим поворотом, востаннє озираюся, видивляючись, чи не з’явився хто зі знайомих і чи не розглядає мене захоплено. Потім, коли машина позад мене починає сигналити, я обережно виїжджаю на тротуар.
– Ну от, – кажу. – Твоя черга.
– Моя черга? – Люк витріщається на мене. – Вже?
– Мені треба подбати про нігті, – пояснюю я. – І взагалі, я ж відчуваю, що ти думаєш, ніби я не вмію кермувати. Я не хочу, щоб ти кривився на мене аж до самого Сомерсету.
– Та не думаю я, що ти не вмієш кермувати, – заперечує Люк, стримуючи сміх. – Коли я таке казав?
– Тобі й казати нічого не треба, я й так бачу. В тебе просто на лобі написано: „Бекі Блумвуд не вміє кермувати“.
– Ну, тут ти помиляєшся, – мовить Люк. – Узагалі, там написано „Бекі Блумвуд не може кермувати машиною у своїх нових оранжевих босоніжках, бо підбори занадто високі й тонкі“.
Він підіймає брови, і я відчуваю, що злегка зашарілася.
– Це моє взуття для кермування, – бурмочу я, перелазячи на пасажирське сидіння. – І воно в мене вже давно.
Я лізу в сумочку по пилочку для нігтів, а Люк сідає за кермо, нахиляється й цілує мене.
– Хай там як, дякую, що трохи звільнила мене від клопоту, – каже він. – Упевнений, це зменшить ризик перевтоми на дорозі.
– Ну й чудово! – вигукую я, беручись до нігтів. – Тобі треба берегти силу для довгих прогулянок сільськими дорогами, які чекають на нас завтра.
Западає тиша, і за мить я підводжу очі.
– Так, – каже Люк і більше не всміхається. – Бекі… мені треба з тобою поговорити про завтра, – він замовкає, і я дивлюся на нього, відчуваючи, що й моя усмішка вже не така широка.
– Що сталося? – питаю я, стримуючи хвилювання.
Залягає мовчанка, потім Люк глибоко зітхає.
– Тут таке… З’явилася можливість для бізнесу, з якої я дуже хотів би… скористатися. Приїхав дехто з Америки, з ким мені треба переговорити. Терміново.
– Ой, – кажу я невпевнено. – Ну гаразд. Якщо ти телефоном…
– Не телефоном, – дивиться він мені в очі. – Я призначив на завтра зустріч.
– На завтра? – повторюю я і коротко гигикаю. – Однак ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шопоголік на Мангеттені», після закриття браузера.