Читати книгу - "Реальна загроза"

Мабуть, хтось вирішив пожартувати з мене, припустив я. Розраховує, що я, дурник, напну на себе цю форму й піду в ній розгулювати по кораблю. Оце так сміху буде! Хлопчик-горобчик уявив себе орлом…

А проте я не втримався від спокуси і приміряв на себе мундир — винятково, щоб подивитися, як він на мені сидить. А сидів він просто ідеально, мов на мене шитий. Я сунув руки в бічні кишені і в правій намацав якийсь папірець. Дістав його, прочитав: „Це не жарт, суб-лейтенанте Вільчинський. Вітаю. Капітан Павлов.“

Ого! Це вже зовсім інша річ. За десять хвилин, прийнявши холодний душ і нашвидкоруч причепурившись, я без найменшого остраху одягнув нову форму. Втім, і зараз не можна було виключити теоретичної можливості розіграшу, підкріпленого фальшивою запискою від капітана Павлова. Хоча тоді виходить, що пожартували не лише з мене, але й з нього; а Павлов не справляв враження людини, якій до вподоби такі тупі жарти. Тому я вирішив ризикнути — зрештою, як полюбляє казати Елі, за це мене не розстріляють.

Першим, кого я зустрів, вийшовши з каюти, був ворент-офіцер з інтендантської служби. Він привітав мене як старшого за званням, не виказавши ніякого подиву з приводу того, що на борту „Маріани“ з’явився зайвий суб-лейтенант. А позаяк господарники завжди найобізнаніші люди на кораблі, то я міг більше не турбуватися щодо свого мундира — його я носив на цілком законних підставах.

Мене аж розпирало від радощів і гордощів, проте в повній мірі насолодитися своїм успіхом мені заважало гостре почуття голоду. По-справжньому я їв аж учора вранці, у себе в квартирі, майже двадцять годин тому, а на кораблі, під час вахти, обмежився лише чашкою кави та кількома сандвічами, що їх приготувала чергова стюардеса на ім’я Ліна (до речі, дуже гарненька білявка, до того ж іще геть молоденька — либонь, минулорічна школярка). Отож я довго не роздумував, що робити далі, а насамперед подався до офіцерської їдальні.

Там було не надто велелюдно — десь десяток молодих чоловіків та жінок у сірих уніформах без ранґових відзнак, а також кілька офіцерів, серед яких не було жодного з літно-навіґаційної служби. У протилежному кінці їдальні стюард прибирав щойно залишений відвідувачами стіл. Помітивши мене, він жестом попросив трохи зачекати, а сам підхопив тацю з використаним посудом і зник за дверима камбуза.

Я обрав собі вільний столик біля штучного вікна з виглядом на сосновий ліс, а незабаром повернувся стюард, штовхаючи перед собою візок зі сніданком. Ввічливо привітався зі мною, розставив на столі страви і, побажавши смачного, знов повернувся до камбузу. Тут не пропонували меню і не приймали замовлень, а просто годували комплексними сніданками, обідами й вечерями. Обрати собі їжу й напої можна було в кафетерії, розташованому поруч, проте там за харчування доводилося платити.

Але я так зголоднів, що мені було не до розбірливості. За лічені хвилини я проковтнув увесь сніданок, подумав був попросити добавки, але вирішив утриматись і став неквапно пити гарячу каву, з цікавістю позираючи вбік „сірих уніформ“. Їх було одинадцятеро — семеро чоловіків і чотири жінки віком близько тридцяти років, усі один в один смагляві. У нас на Октавії такий відтінок шкіри був великою рідкістю, наша Епсилон давала замало ультрафіолету — значно менше ніж Тау Кита або Сонце, не кажучи вже про Вегу чи Альтаїр. Тому, перебуваючи на планетах з більш високою сонячною радіацією, ми мусили виявляти обережність, щоб не обпекти нашу чутливу шкіру.

До мене долинула репліка портуґальською з характерним акцентом. Атож, як я і думав, це таукитяни. Ну й слівце, щоб вони були здорові! У їхніх предків забракло фантазії вигадати для свого світу ориґінальнішу назву, аніж банальне Тау Кита IV — тобто четверта планета в системі Тау Кита. Зате нащі пращури виявилися на висоті. Епсилон Еридана була восьмою людською колонією за межами Землі, звідти й пішла Октавія — невибагливо, але дуже красиво, звучить просто-таки по-королівському. Проте ми рідко вживаємо слова „октавійці“, віддаючи перевагу термінові „ериданці“, за назвою всього сузір’я, а наша мова офіційно називається ериданською — хоча насправді це лише особливий діалект анґлійської, сформований під сильним впливом інших європейських мов.

Коли я вже допивав каву, в їдальні з’явилася Топалова. Помітивши мене, вона рушила в мій бік. Зараз її русяве волосся було розпущене, а не зібране в тугий вузол, як під час вахти, і з такою зачіскою вона мала значно привабливіший вигляд, її навіть можна було назвати вродливою. У мене промайнула думка, що якби я був років на п’ять старший, то неодмінно спробував повпадати за нею.

— Вітаю, колеґо, — доброзичливо мовила вона, вмостившись навпроти мене. Всюдисущий стюард уже накривав перед нею стіл.

— Доброго ранку, лейтенанте, — відповів я.

— Можна просто Яна, — сказала Топалова, взявшись до їжі. — Раз ми в одній команді, то давай поза службою без зайвих формальностей. Зрештою, ти лише на ранґ нижчий від мене за званням. Домовилися?

— Добре, — кивнув я. — Мене звати Александр, а коротко — Алекс, Сандро або Сашко, як кому більше подобається. І до речі, про звання. Я… ну…

— Ти у відпаді, — допомогла мені Топалова.

— І це ще м’яко сказано. Я розраховував максимум на мічмана, а швидше навіть на ворент-офіцера…

— Ні, „прапор“ не годиться, — категорично заявила вона. — Жоден шкіпер Астроекспедиції на підпустить ворента до пульту керування. Що ж до мічмана, то… Сподіваюсь, ти вже зрозумів, що тебе взяли штатним пілотом, а не стажистом?

— Зрозумів, — кивнув я ствердно.

— Льотчиків-стажистів у нас немає, — вела далі Топалова. — На мій погляд, це неправильно, але так склалося. Вчора ввечері капітан Павлов розповів нам, що командування збиралося зробити для тебе виняток, взяти як учня за експериментальною програмою, але вже на першій вахті ти довів нам усім, що годен бути повноправним пілотом. А в усій Астроекспедиції нема жодного