Читати книгу - "Діти морських туманів"

— А що на ній зображено? — знову заговорив Ян. — Можна подумати, що то ваші Сонячні Дзиґарі, тільки величніші, розкішніші.

Голос Гійома:

— Це справді Сонячні Дзиґарі, за часів свого розквіту, приблизно в тисяча вісімсот тридцятому році.

— А де ж ви розкопали цю гравюру?

— То Нікола розшукав її в себе, в Ред'єрі. Це гравюра на міді. Він знайшов її серед старих архівних матеріалів, які стосувалися його родини і Булонського графства. Оте давніше зображення в рамці було не таке цікаве. Коли Нікола дав гравюру Капітанові, той одразу замінив нею стару.

Хвилина тиші, потім — коментар Яна, і по його голосу я зрозуміла, що він обернувся до Нікола й точно поцілив у нього:

— То ви вже робите тут подарунки?..

Мої пальці судорожно стиснулися. Ця зухвала фраза, така невластива Янові, не мала сенсу, чи, точніше, у ній містилася вся гама відтінків — від зовсім невинного до найдошкульнішого… Яне, чи ти не збожеволів, бува?.. Я боялася, що Нікола відповість йому так само дошкульно й різко. Але минуло кілька секунд, поки нарешті я почула голос брата, — то був голос фермера, який заспокоює молодого норовистого коня:

— Нікола і Годлен приїздять обідати до нас у Сонячні Дзиґарі щоразу, коли їм того захочеться. Отож нема нічого дивного, що час від часу вони приходять з якимось гостинцем — скажімо, з десятком яєць чи кошиком яблук, а часом навіть і зі старовинною гравюрою під пахвою.

Я схвально хитнула головою: Гійом дуже вчасно припинив суперечку, що мала от-от початися. Та який жаль, що…

Нараз я розсердилася і на Нікола. А за що? Цього разу він показав себе куди спокійнішим і урівноваженішим, ніж Ян!..

Раптом ніби щось найшло на мене: я схопилася, похапцем поцілувала дідуся, прибравши розв'язного й невимушеного вигляду, пробігла через кухню, ні словом не озвавшись до тих трьох, що були там, і подалася до своєї кімнати. Тут я замкнулася на ключ і, впавши на ліжко, гірко заридала. Мені хотілося виплакати в цих сльозах усе, що так зіпсувало, отруїло довгожданий вечір Янового повернення до Сонячних Дзиґарів. А він же, той вечір, мав бути такий прекрасний…

Уже згодом я почула під дверима, що Гійом тихенько гукає мене, але вдала, ніби сплю. Та серце моє сповнилося дивної гіркоти, коли у дворі зачмихав мопед Нікола, а невдовзі по тому до мене долинув ще й інший звук — то грюкнули дверцята нашого автомобіля, яким брат повіз до Булоні Яна з його валізами.

Починається новий тиждень… За десять хвилин дев'ята, і мій вірний мопед щойно проминув дорожній стовп, котрий двома своїми стрілками-руками вказує напрям на Юпландр і Суверен-Мулен. На вибоїнах у сумці торохтить наочне приладдя й матеріали, які я приготувала для демонстрування дослідів з цукром, — за програмою у нас сьогодні вранці мають бути саме такі досліди. Отже, цукор усіх сортів: цукор кристалічний, цукор-рафінад, цукрова пудра; ложка, склянка, каструля, щоб зварити на плитці карамель.

Я трохи запізнююсь: довелося витратити зайвих п'ять хвилин, поки пояснювала дідові, як розігріти на плиті яловичину з морквою. Та я не дуже турбуюсь, бо Крістіна Ферк обіцяла прийти сьогодні раніше.

Поміж просторих луків і розкиданих де-не-де садиб самотньо височить ферма Монтабланів, батьків моєї вихованки Мозіани. Ферма ця схожа на невеличку чотирикутну вежу якогось старовинного замка, і щоразу, коли я проїжджаю повз неї, то мимоволі трохи уповільнюю швидкість, милуючись нею. Цей войовничий і водночас такий сумирний силует, і білі лебеді, що віддзеркалюються у воді столітніх ровів, — усе це промовляє до мого серця, захоплює своєю стійкістю, що перемогла руйнівну дію віків. Як добре, що це — земля моїх працьовитих і чистих душею предків, що я — дитина цієї землі! І яка ж бо вона безмежно дорога мені й мила!..

Ще кількасот метрів — і перед фермою Рінган я зустрічаюся з матір'ю Міно, мого пустотливого й лукавого улюбленця. Чоботи жінки забрьохані мокрою глиною, вона прямує до хліва з двома порожніми відрами на коромислі.

— Добридень, мадемуазель Фанні! — кидає вона мені коротко.

А переді мною одна за одною, мов сторінки добре вивченої книги, розгортаються знайомі картини й образи, які я споглядаю щодня. Ось на подвір'ї дві повітки, з'єднані між собою; в них селяни складають напиляні сирі дрова. А навколо — темно-зелені ялини. Краєвид цей чомусь нагадує мені Савойю. Трохи далі — стара хатина, густо, аж до самого даху, обвита плющем, — він звисає довкола неї, неначе глибоко насаджена шапка. А он там, праворуч, у просвіті дерев мріє на обрії церква… Ветха дзвіниця, біля якої здіймається вгору її вірний сторож — височенна пінія, збереглася на гребені пагорба з давніх-давен. Вона так вдало споруджена, що її видно звідусіль, хоч би з якого боку ви під'їздили до села. А проте я ніколи не могла знайти стежку, що вела б до цього відлюдного місця. Так, жодного сліду людської ноги, хоч, безперечно, стежка тут колись була, та заросла давно травою. От і спробуй її тепер віднайти!.. Правду кажучи, мені хотілося б, щоб вона лишалася назавжди неприступною, ця стара сільська церковка, дивлячись на яку, я щоразу уявляю собі якесь зачароване, покинуте царство…

З вершини досить стрімкого схилу, на який я виїхала, переді мною мов на долоні відкрилося все село, що розкинулось у долині. Це гарне старовинне село з густо розміщеними садибами, ніби огорнуте якоюсь безтурботною неквапливістю.

Десь вдалині прокукурікав півень, потім молот ударив по ковадлу, і луна від того удару довго линула в повітрі. Підстрижені шапкою верби заколисливо погойдувалися над річкою, що повільно текла собі. Ось ворон бриючим польотом упав на якусь здобич. І весь час, весь час — ледь чутне, безнастанне дзюркотіння струмочків, яких так багато на цих суглинках.