Читати книгу - "Діти морських туманів"

— Я обідаю у вас чи ні? Скажи мені без усяких церемоній, як краще.

Серце моє стиснулося. Невже між нами починається ворогування і весь цей душевний розлад ніколи не скінчиться? Мені хотілося відповісти: «Поклади на стіл прибори для трьох Ле Марруа. А гості нехай собі йдуть вечеряти де схочуть».

Та натомість я тільки глибоко зітхнула й сказала:

— Роби як знаєш, Нік! Я хочу одного: щоб усі люди навколо мене почували себе щасливими.

Після хвилинного роздуму він розставив п'ять столових приборів на старому дубовому столі, вузькому й довгому, за давньою модою, без скатертини й серветок. Мені подобалось обідати саме так, щоб ніщо не прикривало блискучого темного дерева, в якому, ніби місяць крізь хмари, тьмяно відбивалася мідна люстра.

— Капітан і я — по краях, — командувала я. — Ян і ти — з одного боку. Дистанція між вами досить пристойна! А Гійом — навпроти. Це щоб ви не могли кидати один на одного розлючених поглядів.

Нікола не відриваючись дивився на мене, і вперше мені спало на думку, що в нього вдача лагідніша і спокійніша, ніж у Яна. Я розглядала його профіль, поки він наповнював карафу водою з крана над кухонною раковиною. Не такий стрункий, як наш друг, кремезніший і, сказати б, статечніший. Поставивши карафу на стіл, він раптом подався до залу, ніби хотів пересвідчитися, що двері майстерні все ще зачинені.

— Що там робить Капітан? — машинально спитала я, коли він повернувся до кухні.

— Читає газету. Сидить у своєму кріслі… Своєму незмінному кріслі. Усе так просто — ніяких проблем! — прокоментував Нікола, з особливим притиском цитуючи недавні Янові слова.

Нараз у його карих очах спалахнув глузливий вогник.

— А знаєш, він надто любить говорити з пафосом, цей твій норвежець. До того ж розмахує фразами, як прапором, та ще й хльоскає словами, як батогом. З нього вийшов би жахливий кандидат у депутати парламенту!

Я не стрималася й аж зігнулася від сміху, навіть мусила на хвильку покласти на стіл сирий пиріг, який саме ладналася поставити в духовку. Де й поділося моє нервове напруження разом з цим вибухом сміху.

— Чом же ти раніше нічого не казала мені про те крісло? Я б тоді сідав де завгодно, тільки не в нього.

— Нікола, я справді поводилася не так як слід. Відколи надійшов отой лист і я дізналася, що Ян скоро приїде до нас, у мене якось у голові замакітрилося. Забула геть про все… Мені просто з голови вилетіло, що ти є на світі! — чесно призналася я. — І, знаєш, коли я оце побачила у дворі твій мопед, то аж здригнулася вся.

Нікола обернувся. Він перед цим шукав хліб у буфеті, потім почав нарізати його скибками й складати в хлібницю — кошик, сплетений із світлої лози. Раптом він тихо сказав:

— Дівчата, закохавшись, завжди забувають про все на світі, то вже давно відомо! Я бачу це на кожному кроці в себе вдома з Годлен… Фанні, а тобі не здається, що ти закохана?

Я мало не впустила з рук скляну вазу, в яку накладала салат з посипаним сіллю арахісом та чорними маслинами.

— Я? — перепитала здивовано. — Закохана? В кого ж?

— Ну, в Яна, скажімо…

— Та ні, я не закохана! — запротестувала я. — Те, що зв'язує нас, Яна й мене, — то просто братерська приязнь, щира, глибока приязнь. Вона тягнеться ще з тих тяжких днів його життя, коли я могла чимось допомогти йому, підтримати, як молодша вірна сестра… Тут немає нічого спільного з коханням, — прошепотіла я, затинаючись.

Я почувала, як зашарілися мої щоки. Підійшовши до дзеркальця, прибитого біля дверей, що вели надвір, і зазирнувши в нього, я справді впевнилася, що обличчя моє палає.

Нікола пильно дивився на мене. Якась незвична напружена мовчанка запала між нами. Так минуло кілька хвилин, поки він промовив ті дивні слова:

— Фанні, як ти вважаєш, з чого можна впізнати кохання?

— З чого?.. Просто не знаю, — збентежено відповіла я, наче учень. викритий зненацька в своєму неуцтві.— Ах! І зрештою, чого ти хочеш, мені ж тільки дев'ятнадцять, я не можу всього знати!

— Годлен теж немає ще й двадцяти, а проте вона вже здатна була сказати «так» Гійомові…

Я схопила стілець, сіла і, поклавши руки на темну поверхню стола, почала машинально розглядати їх, ніби вони могли підказати якусь відповідь.

— Годлен… Звичайно, — ледь чутно прошепотіла я. — Але ж вона мала в ту хвилину біля себе батька, матір, котрі могли прийти їй на допомогу… А в мене…

Я міцно стиснула губи, щоб не заплакати.

Нікола, певно, збагнув, що був надто суворий зо мною, бо, схилившись над столом, на якусь мить поклав свою долоню на мою руку.

— Бідолашна Фан… — тихо сказав він.

Після обіду, побачивши, як троє хлопців наввипередки хапаються за посуд, я залишила їх наводити лад у їдальні й повернулася до залу, де дідусь уже вмостився затишно у своєму кріслі. Скоряючись якомусь інстинктивному поривові, я сіла на килим біля його ніг. Капітан мовчки поклав руку мені на голову і не забирав її довго-довго… Певне, він усе збагнув з нашої розмови на кухні. Бо я не мала чого приховувати від нього, та й Нікола теж не належав до тих хлопців, які люблять шепотітися десь по закутках. Ця тверда і водночас ласкава Капітанова рука… Чи не хотів він без слів сказати, що я можу не сумніватися в його любові, співчутті і в його глибокому смутку: він-бо, стара бувала людина, як ніхто інший, почував, як потрібна мені в таку годину мати…

Я все ще сиділа нерухомо, поринувши в сумну задуму, коли до мого слуху долинув останній відгомін бурі того дня.

— Диви-но, а я й не помітив зразу, що ви поміняли гравюру… — почула я з кухні Янів голос. — Тільки рамка лишилася та сама.

Я