Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Львівський період мого життя наклав на мене свої відбитки. Пригадую, як мама знайшла якось у кошику з брудною білизною добрий десяток моїх різнокольорових трусиків.

— Що це таке? — тицяла вона мені ними під самий ніс. — Хто тобі дозволив повикидати їх із шафи сюди?

— Вони брудні! — мимрила я, усвідомлюючи, що зараз будуть громи і блискавки з ясного неба.

Мама уважно розглядала білизну:

— Що ти верзеш? Вони чисті!

— Цьоця Дозя казала, що жінка має перевдягати трусики щодня.

— Ти — жінка?! Ха-ха-ха! Твоя цьоця Дозя дурна! Ти — дитина, дитина, дитина, а не жінка! — повторила мама аж тричі із притиском. — Ти маєш носити одяг, поки я сама з тебе його не стягну, коли зберуся прати! Чула? Бо взагалі будеш ходити без трусів! Нехай хлопці з тебе сміються, як із вуйни Психічної!

А одного разу мама купила в місті торт: круглий, пахучий, із кремовими рожевими й шоколадного кольору квітками. Посадила нас, дітей, за стіл, і кожному на тарілку дала по здоровенному шматку. Ліля з Андрійком уминали, аж давилися. А я вперлася, що торт не можна їсти великою ложкою, бо вона для зупи. Мама принесла мені маленьку, чайну. Я знову запротестувала, що хочу меншу від великої, але більшу від маленької. Йшлося, ясна річ, про ложку десертну. Але ж такої в нашій хаті взагалі не було ніколи! Мама сприйняла мої забаганки за дурні заскоки й надавала духопеликів. Торта мені перехотілося назавжди.

Так, мама була неправа. Та чи маю я право її осуджувати? Хіба я сама завжди поводилася із власними дітьми, як книжка пише? Боже, таж вони розплодили в нашій міській квартирі тридцять сім хом’ячків, і я потай відвезла цей виводок у жито за містом, поки хлопці були в школі, бо ж добровільно не віддали б! А коли здохла папужка, вони ховали її в міському парку з усіма почестями, ще й так голосили, що я була певна: таких плачів точно б не було, якби то вмерла я. А коли ранньою весною з Вовчинецької гори тихцем принесли напівзамерзлого вужа і поселили його в мене під ліжком, у коробці з-під взуття, — а вночі вуж розмерзся й поліз коло мене грітися? Таж у мене тоді від жаху мало серце не зупинилося!

Звісно, було, що й кричала на синів, навіть пробувала давати ляпанців, але насправді тільки ледь торкалася долонею. Перед старшим соромно по-справжньому лише за два випадки. Коли син став першокласником, і ми пішли в ательє фотографуватися, дорогою я весь час йому нагадувала, що він має усміхатися — і тоді фото вийде веселе й гарне: адже в нас обох — красиві білі зуби, приємна посмішка. Та фотограф поставив першокласника з букварем біля столика, як олов’яного солдатика, і став наполягати, щоби малюк зробив серйозне личко. Син глипав на мене і пробував посміхатися, але чув невдоволений окрик фотографа — і старався набрати серйозного вигляду. А я стояла майже поруч зі своєю дитиною і… не сміла втрутитися. На знімку малий — із такою жалюгідною посмішкою, що в мене щоразу серце стискається, коли бачу ту світлину.

Іншого разу першокласників повели на зустріч з якимись американцями, що нібито мали вчити українських школярів любити Бога. Урочистий захід був організований просто жахливо, а повчання заокеанських проповідників виявилися ще більшим страхіттям. Вони мали театральні ляльки, що вдягалися на руку, розігрували сценки з діалогами, які тлумачив перекладач, — і верзли такі нісенітниці, що соромно було слухати. Наприклад, пояснювали діткам, що такою ж мірою, як пес — вірний друг людини, її щирим другом є також і Бог. Я небезпідставно побоялася відпускати малого без нагляду на цей колективний захід і теж туди пішла. Зал був переповнений, стільців на всіх не вистачало, отож діти товклися попід стінами й у проходах між рядами, а педагоги насилу наводили порядок. Зненацька якась учителька вхопила мою дитину за руку і стала на очах у всіх лупцювати. Без жодної на те вагомої причини — просто щоб інші боялися й дотримувалися порядку (хоча про який порядок у тому безладі й тисняві могло взагалі йтися?). Я ледве протовпилася до неї та спробувала присоромити — а педагог відкрила до мене рота, що через таких, як я, батьків, котрі потурають своїм дітиськам, із ними в школі неможливо дати ради. Замість того, щоб вияснити прізвище й заклад, де працює ота «сіячка розумного, доброго й вічного», на гірший кінець — просто написати скаргу, я її ще й перепрошувала… Минуло багато років. Мене знав уже в обличчя мало не весь Обласний Центр. І от на якомусь учительському зібранні колишня кривдниця посміла гордовито продемонструвати перед своїми приятельками, що вже давно мене знає. Пригадую, мене у відповідь просто затіпало. Вона перелякано позадкувала, збагнувши якимось сьомим чи восьмим чуттям, що ще мить — і її білі й ріденькі фарбовані патли опиняться в обох моїх руках.

Зло тільки тому й існує досі, що вчасно не отримує здачі. Зло мусить бути покаране. Зло дорослого проти беззахисної дитини має бути покаране відразу ж, чого би це іншим дорослим не коштувало: авторитету, моралі, честі чи й усього одразу.

Мій син із невісткою приносять до нас маленьку Влодку. Вона щосили гризе кулачки: зубки ріжуться. Молода пара щебече коло дитинки. В їхній уяві донечка вже їх упізнає, уже все розуміє, що мама з татком їй говорять, уже погоджується з ними, що буде юристом (і тільки юристом!), коли виросте, уже любить приїжджати до бабусі й дідуся машиною, а не автобусом… «Где впервые любил и от счастья был глуп…», — згадую я рядки із пісні Олександра Малініна. Люблячі завжди виглядають збоку якимись дурнувато-прицюцькуватими. А може, для глибокого переживання щасливих моментів якраз і потрібен саме такий стан?

Перед хатою, в молодому яблуневому садку, мама посадила велику грядку полуниць. Я не могла дочекатися, поки вони нарешті достигнуть, і потай обривала зеленцем. А коли вже почали бриніти одна ягода, друга, третя, надворі засльотило на цілий тиждень. Але й попри негоду ягоди наливалися соком і