Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

з напівзнайомою людиною, потеревенив — нічого ж бо не сталося! Але щось сталося, бо Іра почала з’являтись у мої сни еротично, явно мене зваблюючи. Ми десь блукали чи піщаною косою біля моря (до речі, біля моря ніколи не був), ноги вряди-годи засмоктувалися, і ми зі сміхом виривали їх із полону; незмінно бачили якогось невеликого катера, на якому веселилася, п’ючи й танцюючи, компанія розшалілих молодиків та дівчат; а коли доходили до краю коси, катер раптом зникав, ніби провалювався під воду, і нам у вічі починав дути гарячий, солоний і мокрий вітер. Тоді ми повільно роздягалися, невідривно дивлячись одне на одного, десь так, як через скло отого тролейбуса; я з одного боку коси, яка в цьому місці була метрів на п’ять, а вона з другого; відтак, не відриваючи поглядів, ішли неквапно одне одному назустріч; потому вона лягала на пісок, і я легенько водив пальцями по її тілу, а вона заплющувалася, і на її тілі тремтіли прозорі краплі води, що їх закидав до нас вітер із хвиль. Я нахилявся й цілував ті місця, де були краплі, ніби випивав їх, і, що дивно, були не солоні, а солодкі та хмільні. Тоді наближався до її струнких персів, на лівому була більша родимка, обціловував і їх, засмоктуючи, як дитя вишню, сочка, а вона сміялася й гладила мені волосся. Отже, щоночі відбувалася така еротична катавасія, посеред якої несподівано прокидався, ніколи акту не завершував, хоч часом і проникав у її глибину. А не завершував, бо найсокровеннішої миті щось доконче траплялося: чи випливав раптом затонулий катер, приставав до берега, і з нього починали висипатися одягнені по-пляжному чи й зовсім голі хлопці та дівчата, і визкотіла шалено й пронизливо музика, і починалися довкола нас дикунські скоки, на нас цілком не зважаючи, і тільки один із них у смугастих, як американський прапор, трусах та з малою борідкою, з першими сивинами в довгому волоссі, сідав біля нас на пісок і пильно дивився, а тоді казав:

— Але ж, юначе, ти зовсім не вмієш кохати жінку! Не втратив іще непорочності?

Цей сон явився до мене абсолютно однаково тричі, я прокидався саме після цих слів незнайомця, але, що дивно, у холодному поті, хоч не доберу й досі, чому це мене лякало. Непорочності я справді таки не втратив, але чому це не вмів кохати жінки, коли моя напарниця відчувала від моїх пестощів насолоду, навіть сміялася вряди-годи щасливо? Однак ці сни мене виморювали, і я виходив із дому з важкою головою, світ похитувався, речі в кімнаті й на вулиці ніби оживали й починали рухатися, тож мусив чи присісти, чи зупинитися, щоб здобути тяму чи ж зорієнтуватися, де пробуваю, бо все навколо здавалося чужим; зрештою, таким воно й було насправді.

Отак і почалося моє божевілля. Не знав, де Іра живе, не знав навіть її прізвища та по батькові, отже шукати її в Києві хоч би через телефонні довідники та адресні столи — річ марна. Сподіватися на ще одну випадковість було б так само безумом, бо де її знайти в цьому мурашнику? Відшукати її мав сам, забувши власні дурні принципи незавойовництва, але коли дівчина продовжити зі мною спілкування не бажає, наївно міркував я, то чи маю їй надокучати? Хто я такий, добре відала, окрім того, я висловив відверто бажання дальших зустрічей; відповіла на те цілком виразно й недвозначно: «Ні!» Отже, тобі, молодче, піднесено гарбуза, і чи такий ти ідіот, щоб на те не зважати, і чи такий позбавлений гордості, аби з цього не уразитись? Але був іще той невідривний з’єднаний погляд, який увіч мене провокував; здається, саме тоді мені й закинуто в душу те насіння чи бацили, які оце й проросли. А що це значило? Тільки те, що порядна дівчина ніколи не згоджується на любовну пропозицію з першого разу, я це знав, хоча й був ще непорочний. І це тим більше було ймовірно, бо всі нитки між нами не обірвано, і це вона також мала чудово знати. Лишалося їх дві: електричка, в якій щодня їздить на місце роботи, а друге — станція, де працювала у школі, а школа там була лише одна, щонайбільше дві. Правда, остання річ могла бути непевна, тобто інформацію дівчина, як це заведено в їхньому племені, могла подати неправильну. Одно напевне: та станція і справді далі від моєї, коли міряти від Києва, отож я мав би перевірити їх всі на цьому проміжку. Але вчинити це не просто, адже зайнятий роботою саме тоді, коли працює й вона. Отже, найпевніша мала бути електричка з тієї пори, коли здибалися, хоч сама призналася, що їздить нею не завжди, інколи звільняється раніше, інколи пізніше, а часом затримується на довше, тож і тут усе закрутила й закаламутила.

З такими думками і з душевною пригнітою я плуганився дорогою між своїм помешканням і пероном; саме з’явився поїзд із Києва; ясна річ, на нашій станції він не зупинявся. Але мені той поїзд був цілком байдужий: для пожильців станції поїзд, який тут зупиняється, набагато важливіший, ніж той блискучий, який пролітає мимо.

День видався холодний, хоч сніг майже зійшов, лишень де-не-де сіріли його потемнілі клапті; учора пройшов дощ, дорога покрилася сірими калюжами; зрештою, і моя душа, про яку стільки розводився, була покрита такими ж калюжами — то мертва вода, бо в ній ніщо не живе. Але як ця вода, що тут, під ногами, розмочує дорогу, перетворюючи її у в’язь, так і та, в душі, перетворює у в’язь мої думки й почуття, отож хочу йти на ці лови, а водночас не хочу. Не хочу, бо перед очима стоїть, наче вбитий у землю кілок, виразне Ірине: «Ні!», а хочу, бо не можу не хотіти, тобто почуваюся подоланим, а певною мірою ідіотом, бо не можу забути того погляду, яким дивилася на мене через шибу дівчина.

Маю одну непереборну рису — я винятково обов’язковий: коли щось пообіцяв, то неодмінно те виконаю, хоч би те й було мені неприємно; коли ж чиню щось без зобов’язань, то можу легко і без гризот чини міняти. Що ж я пообіцяв Ірі? Нічого, але в останні хвилини зустрічі дивилася на мене, ніби чогось просила, я ж погляду не відвів, отже на прохання