Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

свого невеличкого досвіду стосунків з особами іншої статі (цей досвід, до речі, так і залишився невеликим і досі, коли голова моя злисіла, зуби майже випали, а обличчя зморщилося) я дійшов висновку, що жінки люблять напускати туману навіть ясної погоди, люблять здаватися таємничими, загадковими, і це з простої причини: таємниця вабить. Отож крутять і викручуються, ховаються й показують, наближаються і віддаляються, одне слово, колотять білий світ і ті стосунки, як тільки можуть і вміють. Тобто вони ніби риба у воді, яка обкушує приманку і щосили намагається бути неспійманою, а ми — гачки, і живець наш цілком елементарний; точніше, ми — рибалки зі своїми гачками, але вони щось складніше за рибу, бо не тільки прагнуть насититися живцем, а, не заковтуючи наших гачків (деякі, правда, заковтують, відтак страждають, коли рибалка виявиться немилосердний), зловити хочуть того рибалку, отже, їхня таємничість і є їхніми гачками, яких вельми винахідливо витворюють. Такі речі досить добре розумів і тоді, коли сталася та історія-ребус, котра не дає, як видно із цього скрипту, спокою мені й дотепер, але розумів це не умом, за Транквіліоном, а таки розумом, який прийшов до мене ззовні, тобто від науки.

Однак у моїй ситуації так легко розв’язати ребуса не випадало. Річ у тому, що вона, тобто Іра, відмовилася від зустрічі зі мною, покладаючи можливість нашого здибання на ще одну випадкову зустріч, якої в умовах великого міста може й не трапитися. З другого боку, отим невідривним поглядом через шибу тролейбуса явно мене провокувала й давала прозоро зрозуміти, що я їй не байдужий. Чи то була одна з формул жіночого кокетування, коли жінка, навіть не бажаючи зближуватися з чоловіком, однаково його надить і дістає від того внутрішнє задоволення? Цього я не знав. Зрештою, то байдуже, коли більше з нею не зустрінуся чи зустрінуся, як сам сказав, через п’ять років. Але я вже пустив у цього скрипта речення, котре мене викриває: сказав, що пізніше Іра мені зізнається, що в університеті до мене приглядалася і я здавався їй надто неприступний. Доскіпливий читач, який не проґавив цієї фрази, може миттю здогадатися, що історія моя з Ірою на цій першій сцені не закінчилася, а тільки почалася, і це правда. А річ у тім, що вона хоча й обкусала мою наживку і зникла у глибинах вод, але дала зрозуміти: у водоймищі не вся риба байдужа до моїх наживок, відтак коли клює, жоден рибалка місця ловитви не покине, а наживить гачка заново, — ось що найпевніше означав той невідривний погляд крізь шибу. Та й ще дещо. А те дещо була єдина інформація, яку видала: щодня їздить електричкою (хоча може бути, що не тією самою) і щодня проїжджає через мою станцію. Отже, маючи наполегливість і терплячість, я міг ще раз виловити її з тієї води, але за умови, коли до цього активно візьмуся, тобто почну її шукати й виловлювати, вийду зі своєї пасивної нерушності і стану завойовником, як міг би ним стати, коли б ускочив до тролейбуса і не захотів би її так просто відпустити. Отже, її моя інертна позиція не задовольняла, її ж бо в мені пізнала, а може, пізнала ще раніше, придивляючися в університеті й відчувши те фібрами душі, — тим і зумовлювалися провокування, які відзначив. Важило тут ще й інше: сказала, що в неї нікого нема, отже об’єктивної причини для нашого незнайомства не було. Але що значить: вона дуже зайнята людина? Школа? Але я так само зайнятий у школі, а дозвілля маю досить, хоча в неї немало забирають переїзди. Отже, дуже зайнята була не лише в школі, де працювала, а й у Києві, де жила. Але я про неї нічогісінько не знав, значно менше, як вона про мене. Здається, була киянкою, а не так, як ми, прийшляки, які бездахо бовталися чи в самому місті, чи в його околицях, як оце я. Коли ж була киянкою, то мала тут батьків, братів, сестер, можливо, діда чи бабу, чи обох, чи могили на одному із цвинтарів; коли живеш не сам, не все складається як бажаєш, часом живеш не для себе, а й для когось, хтось може бути хворий, калічений та й мало що — над цим я, зрештою, не бажав замислюватися; головне, що вона «нікого не мала». Бо коли б оте останнє було, мені треба було б вимести цю маленьку пригоду з голови, адже я, як незавойовник, ніколи не дозволив би собі від когось дівчину чи жінку відбивати, тобто руйнувати чийсь уже складений інтим. Тут я категоричний, бо мав певною мірою римо-католицьке виховання, хоча культових закладів не відвідував та й не відвідую й досі, а тоді був ближчий до атеїзму, як до віри через конфесію; згодом у цьому мої погляди скоригувалися, але до теми це не стосується. Скажу тільки, що мати моя була старанною відвідувачкою костьолу, а батько — ні, бо батьки — продукт атеїстичної епохи. А я тоді був твердо переконаний, що fecit deos primum timor[1].

Отак я сидів на лавці в Ботанічному саду, курячи сигарету за сигаретою, аж доки відчув, що змерз. Тоді повернувся тією ж дорогою на вокзал, зовсім забувши про наміра відвідати книгарні чи поблукати наповненими звабними очима та постатями вулицями, — чомусь дивитися на київських красунь стало нецікаво. Отож дочекався найближчої електрички й повернувся додому, де мене чекало вікно і ліс углибині, який так само, здавалося, ховав у собі безліч таємниць.

5

Але, як сказав Теренцій, «amantes — amentes»[2], і я пересвідчився в тому на власному досвіді. Та сталося це не відразу. Першого тижня провів цілком спокійно, ведучи звичайного способа існування, але чи саме такий час відведено для проросту цього насіння (чи бацил хвороби), чи недостатня наповненість життя подіями, ба й порожнеча його, чи, може, як думаю зараз, якісь чарівницькі чи відьомські дії дівчини щодо мене (це могло відбуватися на енергетичному рівні через навіювання), але поступово спокій почав утрачати, і перше поле, де виросли ці квіточки, були мої сни. Удень майже не думав про того незначного епізода: що, зрештою, сталося: випадково зустрівся