Читати книгу - "Зламані речі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дівчина взяла блузку в руки, сіла на край ліжка і притулила до обличчя. Блузка пахла мамою. Запахи – ось справжні кати, котрі ще довго ятритимуть рану. Мамою і татом тут пахне все.
Марі заплющила очі, вдихнула аромат, і по її щоках потекли сльози. Плакала беззвучно, але сильно. Усе. У неї більше немає мами. Цей запах, який з дитинства відчувала в її обіймах, скоро назавжди вивітриться…
Відчинила комод, щоб заховати блузу подалі. У верхній шухляді – новенький чеський набір косметики. Подарунок їй на день народження. Можна тільки уявити, скількох знайомих татові довелося обдзвонити, щоб його дістати. Хотіли потішити доньку.
Дівчинка поспіхом зачинила комод і скрутилася калачиком на ліжку. Загіпсоване плече нагадувало про себе тупим болем. Сльози закінчилися і змінилися безсиллям. Марі заснула.
Одного ранку дівчинка прокинулася від звуку вхідних дверей, що зачинилися. Сонячне проміння лоскотало її обличчя крізь фіранку, і було так добре, що хотілося всміхатися. І куди це тато пішов так рано в суботу? Можна ж іще спати.
Раптом вона сіла на ліжку. Батьків уже немає. Сьогодні – сороковий день. Мабуть, то їхні душі назавжди вийшли з дому, щоб уже ніколи не повернутися.
Марі взулася в капці, накинула халат і підійшла до вхідних дверей. Замкнено. Відчула, що тепер вона остаточно сама.
У холодильнику було пусто. Запаси їжі за ці півтора місяця вичерпалися цілком і повністю. Сусідки й мамині подружки час від часу приносили їжу, але так не могло тривати довго.
У двері подзвонили. На порозі стояли дві жінки невизначеного віку – зачіски-«хвостики» і сірі мішкуваті пальта, певно, мали додавати їм солідності.
– Марійка?
Дівчинка мовчки кивнула.
– Збирайся, поїдеш з нами.
– Але куди?
– У дитячий будинок.
– Я вже доросла, цілком можу обходитися сама!
– Не можеш. За законом не можеш. Але ти не хвилюйся, це лише на рік. Після дев’ятого класу вступиш в училище – буде тобі самостійне життя.
– Але я хотіла в консерваторію…
– Може, і в консерваторію. – Жінки переглянулися. – Усяке буває. Збирайся. Ми зачекаємо.
Марі дістала з шафи велику валізу. З нею вони з батьками їздили відпочивати в санаторій. Поскладала одяг і ледве зачинила: чого-чого, а суконь і кофтинок мала вдосталь. В іншу валізу склала взуття і деякі дрібні речі – косметику, фотографії, плеєр з касетами й ноти. Обвела поглядом кімнату. Наче нічого не забула. Зрештою, квартира все одно належатиме їй – ще повернеться. Ключі віддала сусідці по сходовому майданчику. На зберігання.
Це ж лише на рік. Ненадовго.
– А куди ви її? – У дворі будинку до Марі та жінок із соцслужби невпевнено підійшла сусідка, мама колишньої подружки Каті, тієї самої, в якої дівчинка забрала перемогу в музичному конкурсі.
– Ясно куди – в дитячий будинок, – кинула недбало одна з жінок.
– Та вона ж там пропаде!
– Усі живуть – і вона житиме, ще одна цяця!
Жінки відчинили двері робочої «ниви» і вже хотіли сідати всередину, але мама Каті схопила одну з них за руку:
– Залиште Марійку зі мною. Хоча б на місяць. А я тим часом на неї опіку оформлю.
Жінки переглянулися:
– Ти що, дурна? На злочин нас штовхаєш? – але дверей не зачинили. Чогось чекали.
– Ось, то вам за клопоти. – Кілька купюр непомітно перейшли до кишені однієї з жінок.
– Добре, – сказала одна з них після кількасекундної паузи з таким виразом обличчя, наче робила велику послугу. – Керівництву скажемо, що дівчинки вдома не застали. Але майте на увазі: наступного разу до вас прийдуть з міліцією.
Двері «ниви» гучно захряснулись, і автівка повільно виїхала з подвір’я будинку.
Марі так і залишилася стояти на тротуарі з великою валізою, ошелешена тим, що відбулося.
– Ходімо додому. А там щось придумаємо. – Катина мама, здається, теж здивувалася своїй сміливості.
– Ходімо. – Марі не мала ні сили, ні настрою протестувати.
* * *П’ятнадцять. Сьогодні Регіні п’ятнадцять. День народження в дитячому будинку трохи не такий, ніж якби ти святкував його вдома.
Бухгалтерка закладу, яка часом на канікулах забирала Регіну до себе, точніше – допомагати глядіти трьох малих дітей, – принесла трохи різних цукерок. Ось і все свято.
Ще кілька років тому майже всі ці солодощі довелося б віддати «старшакам», а зараз вона сама вже в останньому класі. Проте молодших не «пресує». Нецікаво.
Цікаво читати. У бібліотеці дитячого будинку не залишилося жодної книги, яка б не ночувала під подушкою Регіни – ковтала їх спрагло й похапцем, наче боялася, що не встигне. А в дев’ятому класі їй дозволили записатися в міську бібліотеку й ходити туди без вихователів. Раз на тиждень, після уроків, дівчинка збирала прочитані книги в потертий заплічник і йшла пішки більше чотирьох кілометрів, щоб узяти нові. Кишенькових грошей дитбудинківцям не давали, тому громадським транспортом не користувалася. Ходила пішки навіть у дощ чи мороз.
Того дня в бібліотеці її чекали. Зрештою, це чи не єдине місце, де дівчинку справді раді були бачити. Для решти світу вона залишалася невидимою. Блідою тінню без імені й обличчя.
Дитбудинківців завжди трохи побоювалися й намагались обходити десятою дорогою. Не пристосовані до суспільства, вони росли й виживали ніби десь на узбіччі, чіплялися за будь-яку ілюзію кращого життя.
Бібліотекарка Тамара, повновида жінка років сорока, по-змовницьки покликала Регіну в маленьку службову кімнатку, що прилягала до читацької зали. Там на столі стояв справжнісінький торт! І неабиякий, а цілий «Наполеон»!
– Це – мені? – Регіна не йняла віри.
– А що, то в мене сьогодні день народження? – Жінка голосно розсміялася, закидаючи голову назад. – Вибач, без свічок, зате домашній. Сама пекла. Зараз поставлю кип’ятильник і питимемо чай.
Поки Тамара поралася з окропом, Регіна роздивлялася свій торт. Ні, вона не з лісу вибігла й торти бачила не раз – і куштувала. Із солодощами до них приїздили представники владної верхівки, а часом – просто багаті люди, які хотіли потішити свою душу допомогою сиротам. Але щоб ось так – увесь торт був її. Цілий. Не поділений на шматки за кількістю учнів у класі – то справді вперше.
Тамара принесла дві великі чашки з чаєм.
– Ну що, імениннице, нумо різати? – Жінка простягнула Регіні ножа, і та несміливо доторкнулася ним до крихкого тіла «Наполеона». Спочатку – надвоє, потім половинку – ще на дві, кожну четвертину – ще на дві. – Ти ріж, ріж, не бійся. Що не з’їмо – забереш із собою.
Регіна злизувала з пальців крем і всміхалася. Просто тому, що їй було добре. Просто тому, що вперше за багато років мала справжнє свято.
Тамара витягнула з-під стола пляшку з чимось алкогольним і щедро налила собі в чай:
– За твоє здоров’я! Тобі не пропоную – мала ще. А сама вип’ю.
У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зламані речі», після закриття браузера.