Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— А ви хто? — відповіла вона запитанням на запитання.

— Я? Та я, чесно кажучи, просто стороння особа. А ви що, мене не пам’ятаєте?

Вона мовчки похитала головою.

— А кому ви годину тому тлумачили, що труси — це не куфайка?

На її обличчі з’явився вираз здивування. Вона виявилася якоюсь напрочуд сором’язливою і неконтактною особою: йшла поруч і мовчала.

— Ти що, живеш з цього? — запитав незнайомець.

— Так.

— Треба розуміти, вони тебе звідти вигнали.

Вона кивнула.

— І що тепер робитимеш?

— Піду на інший ринок, — відповіла вона.

— У вас тут що, є ще ринки?

— Є ще два, правда, до них далеко добиратися. А ви що, не звідси?

— На щастя, ні, — сказав незнайомець. — Це не місто, а діра. Швидше б звідси забратися…

— А що ви тут робите?

— Як вам сказати? Загалом, пишу. Пишу книгу. Події відбуваються у місті на кшталт вашого. Ось я і приїхав, щоб краще виходило.

— І що, виходить? — запитала вона.

— Та нічого не виходить. У готелі постійно гамір, побутові проблеми докучають, словом, зосередитись не вдається. Ось так. А тебе як звати?

— Наталя. А вас?

— Мене — Борис, — сказав незнайомець.

— А по батькові?

— Ну, я ще не такий старий, щоб ще й по батькові… Мені лише тридцять два… А тобі?

— Двадцять один.

— Ого… А на вигляд дитина…

Його здивування звучало природно, і вона знову почервоніла.

— Вибач, звичайно, — сказав незнайомець, — я можу часом бовкнути щось таке. Слухай, Наталю, а давай я запропоную тобі роботу? Мені потрібен свого роду прес-секретар, якщо можна так сказати. Га? Ну, не на постійно, звичайно, а поки я тут. Тобі зараз немає що робити. Ти взагалі десь вчишся, ні?

Вона похитала головою.

— Ну то давай! Скільки ти на трусах заробиш? Я тобі дам нормальну зарплатню. Приходиш до мене зранку і цілий день — принеси-подай. Збігати в магазин, прибрати, відправити пошту, щось з’ясувати… Замучила ця рутина, немає коли працювати. З місяць перепочинеш від комерції, заодно місцевий рекет про тебе забуде.

Він таки розговорив її. Наталя не знала свого батька, а після смерті матері, яка хворіла на серце, єдиним близьким її родичем залишився дядько, та й він помер кілька днів тому. Власне, новий знайомий це знав, як і її адресу.

— Боже, жахливе місто, — промовив він, похитавши головою. — Ну то… Слухай, Наталю… То давай ми взагалі укладемо взаємовигідну угоду. Бери мене на квартиру. А щодо прес-секретаря також усе залишається в силі. Я серйозно! Мені буде набагато зручніше. Готель уже остогид! Сподіваюся, в тебе дві кімнати?

Дівчина невпевнено кивнула.

— Прекрасно! Я цілий день працюватиму, мене не займати. Приготуєш поїсти. Та мені тебе сам Бог послав. Ну то як?

Вона виглядала зовсім спантеличеною і не знала, що відповісти. Наче сніг на голову… Вона не схильна була думати, що хтось може робити для неї добро так просто, з доброго дива. І все-таки цей чоловік мимоволі викликав у неї симпатію як зовнішністю, так і манерами. Все-таки він врятував її…

— А…

— Справді! — перебив її він. — Стосовно такого всякого можеш не переживати — повір, ти не на мій смак. Та й зараз мені взагалі не до жінок. Алкоголю не вживаю, не палю, словом, побачиш — зі мною ніяких проблем. То як?

Поруч була липова алея. Наталя зупинилася біля під’їзду.

— Що, тут? — ніби й гадки не мав, де вона живе, запитав той, кого тепер належало кликати Борисом.

Вона кивнула.

— Яка квартира?

— Тридцять восьма, третій поверх.

— Ну що ж, буду увечері. Піду, розберуся з готелем і позбираю речі.

Сірий плащ зник за рогом сусіднього будинку.

Вона прибирала швидко і натхненно. Забулася навіть та неприємна пригода, при згадці про яку на очі незмінно наверталися сльози. Зараз думки були зайняті зовсім іншим. Він не був схожий на тих, з ким досі доводилося мати справу і з першого погляду викликав симпатію. Але дивне відчуття! Щоразу, відклавши віник, дівчина сідала й задумувалася, чи не обернеться ця авантюра якоюсь новою халепою.

Незнайомець у плащі, який назвався Борисом і мав звичку постійно тримати руки а кишенях, насправді виявився не надто спостережливим. Затерта стьобана червона куртка давно висіла в коридорі на вішалці, а її власниця, яка діловито та швидко снувала туди-сюди, тепер аж ніяк не виглядала повною. Її ноги, щоправда, від шиї не починалися, проте були на місці і взуті у м’які домашні капці, підшиті хутром, виглядали доволі симпатично, не потребуючи для самоствердження високих модельних підборів.

Тут, у тісному квартирному просторі, звільнившись від велетенської сумки, познімавши з себе енну кількість спортивних штанів, маленька чорноока господиня випромінювала якусь спокійну впевненість та енергію. Увімкнувши світло у коридорі, вона стояла перед дзеркалом, закріплюючи волосся ззаду у вузол, коли пролунав дзвінок. Впевненість її миттєво зникла. Пальці зарухалися швидше, але шпилька не заколювалася. Обличчя у дзеркалі відразу стало зосередженим, а губи щось промовили.

Він стояв посеред майданчика. Спортивна сумка через плече, плащ з піднятим коміром застібнутий на всі ґудзики. Права рука в кишені. Спокійний погляд. Він усе-таки прийшов.

— Привіт.

Вона лише пробурмотіла щось незв’язне у відповідь на вітання, знову ніяковіючи. Ступивши кілька кроків по стареньких килимках, похитавши рукою стіл, він сів у крісло біля журнального столика, не скидаючи плаща. Наталя так і залишилася стояти, склавши руки перед собою, розглядаючи килимки (очевидно, хвилюватися при першій-ліпшій нагоді було особливістю її характеру).