Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

– Ні, не думаю. А знаєш чому?

– Ні.

Неннеке нахилилася й зазирнула йому в очі із дивною усмішкою на блідих вустах.

– Бо це був би перший з відомих мені доказів того, що невіра має яку-небудь силу.

Увагу відьмака привернули рухливі чорні цяточки на ясному тлі неба, позначеного пасмами імли. Було їх чимало. Птахи кружляли, виписували повільні, спокійні кола, потім різко знижувалися й одразу злітали угору, махаючи крилами.

Відьмак деякий час спостерігав за птахами, оцінюючи відстань і можливий час, потрібний на її подолання, із поправкою на рельєф місцевості, гущину лісу, на глибину й напрям яру, про який він здогадувався. Нарешті він відкинув плаща й на дві дірки вкоротив паска, що навскіс перетинав груди. Над його правим плечем з’явилися голівка та руків’я меча, закинутого за спину.

– Зробимо гак, Пліточко, – сказав він. – Зійдемо з тракту. Птаство, як мені здається, кружляє там не без причини.

Кобилка, зрозуміло, не відповіла, але рушила з місця, послухавшись голосу, до якого звикла.

– Хтозна, може, воно лось здохлий, – говорив Ґеральт. – А може, й не лось. Хтозна?

Яр був саме там, де він і передбачав, – у якийсь момент відьмак згори глянув на крони дерев, що тісно заполонили розпадину. Утім, узбіччя байраку були похилі, а дно сухе, без тернів і без гнилих пеньків. Подолав він яр із легкістю. На тім боці був березовий гайок, а за ним – чимала галявина, поросла вересом, і вітролом, що стримів угору щупальцями сплутаних гілок та коренів.

Птахи, сколошкані появою вершника, здійнялися вище, закаркали дико, різко, хрипливо.

Ґеральт одразу побачив перший труп – білизна баранячого кожушка й матова блакить сукні чітко вирізнялися серед пожовклих куп осоки. Другий труп він не бачив, але знав, де той лежить, – розташування останків виказувала позиція трьох вовків, які спокійно роздивлялися вершника, присівши на хвости. Кобила відьмака пирхнула.

Вовки, наче за командою, безшелесно, не поспішаючи, потрюхикали в ліс, раз у раз повертаючи у бік вершника трикутні голови. Ґеральт зіскочив з коня.

Жінка у кожушку і в блакитній сукні не мала обличчя, горла та більшої частини лівого стегна. Відьмак пройшов повз неї, не зупиняючись.

Чоловік лежав долілиць. Ґеральт не перевертав тіло, бачачи, що вовки й птахи й тут не байдикували. Зрештою, оглядати труп більш докладно потреби не було – спину й плечі вовняного кубрака вкривав чорний, розгалужений візерунок засохлої крові. Було очевидно, що чоловік згинув від удару в зашийок, а вовки знівечили тіло згодом.

На широкому чересі, поряд із коротким кордом у дерев’яних піхвах, чоловік носив шкіряного капшука. Відьмак зірвав його, викинувши по черзі на траву кресало, шматок крейди, віск для печатки, жменю срібних монет, складаний ножик для гоління у кістяній оправі, кроляче вухо, три ключі на кільці й амулет із фалічним символом. Два листи, писані на полотні, зволожились від дощу й роси, руни розповзлися і змазалися. Третій, на пергаменті, був також зіпсутий вологою, але його ще можна було прочитати. Був то кредитний лист, виставлений ґномським банком у Мурівелі на купця із назвиськом Руллє Аспер чи Аспен. Сума акредитиву була невеличкою.

Нахилившись, Ґеральт підняв правицю трупа. Як він і сподівався, мідний перстень, що врізався в опухлий і посинілий палець, мав знак цеху зброярів – стилізований шолом із забралом, два схрещені мечі й руну «А», вирізану під ними.

Відьмак повернувся до трупу жінки. Коли перевертав тіло, щось укололо його у палець. Була це троянда, пришпилена до сукні. Квітка зав’яла, але не втратила кольору – пелюстки були темно-небесні, майже сині. Ґеральт уперше в житті бачив таку троянду. Він перекинув тіло долилиць і здригнувся.

На заголеному тепер, деформованому зашийку жінки було виразно видно сліди зубів. Не вовчих.

Відьмак обережно відступив до коня. Не зводячи погляду із краю лісу, скочив у сідло. Двічі об’їхав галявину, звісившись, уважно оглядаючи землю й роздивляючись навкруги.

– Так, Пліточко, – сказав він тихо, стримуючи коня. – Справа ясна, хоча й не до кінця. Зброяр і жінка приїхали верхи, з боку того лісу. Без сумніву, були вони у дорозі з Мурівелю додому, бо ніхто не возить із собою непогашений акредитив занадто довго. Чому їхали сюдою, а не трактом – невідомо. Але їхали через вересовище, пліч-о-пліч. І тоді-то, невідомо навіщо, обидва спішилися чи впали з коней. Зброяр загинув одразу. Жінка бігла, тоді впала й також загинула, а те щось, що не залишило слідів, тягло її по землі, тримаючи зубами за зашийок. Усе це сталося два чи три дні тому. Коні розбіглися, не станемо їх шукати.

Кобила, зрозуміло, не відповідала, форкала неспокійно, реагуючи на знайомий їй голос.

– Те щось, що забило їх обох, – продовжував Ґеральт, дивлячись на край лісу, – не було ані вовкулаком, ані лєшим. Жоден із них не лишив би стільки для стерв’ятників. Якби тут була драговина, я сказав би, що то кікімора або віппер. Але тут немає драговини.

Нахилившись, відьмак трохи відкинув попону, що закривала бік коня, відкривши другий меч із блискучим оздобленим ефесом та чорним карбованим руків’ям.

– Так, Пліточко. Зробимо гак. Треба перевірити, чому зброяр та жінка їхали бором, а не трактом. Якщо станемо байдуже оминати такі пригоди, то не заробимо навіть на овес для тебе, вірно, Пліточко?

Кобилка слухняно рушила вперед, через вітролом, обережно переступаючи через ями від вивернутих дерев.

– Хоча то й не вовкулака, не станемо ризикувати, – продовжував відьмак, вийнявши із торби при сідлі сушений букетик борцю і вішаючи його біля мундштука.

Кобила форкнула. Ґеральт трохи розшнурував каптан під шиєю і витяг назовні медальйон із вишкіреною вовчою пащекою. Медальйон висів на срібному ланцюжку й погойдувався у ритмі ходи коня, зблискуючи, наче ртуть, у променях сонця.

Уперше червону черепицю гостроверхого даху вежі він помітив з вершини пагорбу, на який піднявся, зрізаючи вигин ледь помітної стежки. Косогір, зарослий ліщиною, завалений сухим галуззям і устелений товстим килимом жовтого листя, не здався достатньо безпечним для спуску. Відьмак відступив, обережно з’їхав по схилу, повертаючись на стежку. Їхав поволі, раз у раз стримуючи коня, звішувався з сідла й видивлявся сліди.

Кобила смикнула головою, заржала дико, затупала, затанцювала на стежці, піднімаючи куряву засохлого листя.

Ґеральт обійняв шию коня лівицею; правою рукою, склавши пальці у Знак Аксія, водив над лобом тварини, шепотячи заклинання.

– Аж так