Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Скелю, — коротко відказав Сміт.

Голос у нього був крижаний, і хоча Мері розуміла, що це не через неї, бажання ставити ще запитання в неї зникло.

Сміт розчистив сніг на три фути довкола місця, де доти лежало Герродове тіло. Методично й повільно він оглянув землю, потім підвівся на ноги, взяв Мері за руку й рушив геть. Та через кілька кроків зупинивсь, повернувся до Геррода й перекинув тіло так, що задубіла рука не показувала в небо.

На півдорозі до урвища він різко сказав:

— Хтось ударив Геррода ззаду по шиї. Я гадав, що це може бути уламок скелі. Але жодного такого уламка на тому місці немає.

— Але ж там поруч — виступ скелі.

— Не можна спершу зламати собі в'язи об виступ скелі, потім підвестися й стрибнути в сніговий замет. Навіть якби він скотився в замет з виступу, то голова все одно нізащо б не опинилася за сім футів від виступу. Удар завдано якимсь важким металевим предметом — прикладом або руків'ям ножа. Шкіру здерто, але синця немає, бо одразу ж після цього зламано шию. Коли він знепритомнів. Щоб ми подумали, ніби стався нещасливий випадок. Напевно, це трапилося на скельному виступі, бо на снігу біля трупа не залишилося слідів боротьби. Геррод у ту хвилину був на ногах. Удар по шиї, голову заламано назад, а потім він сам упав або його зіпхнули з виступу. Чудова річ — скеля, — похмуро закінчив Сміт, — на ній не залишається слідів.

Мері зупинилася й подивилась на нього:

— Ти розумієш, що кажеш? — Але, вздрівши його нібито простодушний і здивований погляд, швидко додала: — Ну, я мала на увазі ускладнення, які з цього випливають. Звичайно, звичайно ж, ти знаєш, що кажеш… Ох, Джонс, я так боюся… Навіть за ті кілька місяців з тобою в Італії, ну, ти ж знаєш, нічого такого не траплялося… — Вона замовкла, потім спитала: — А чи не може… чи не може тут бути іншого пояснення?

— На кшталт того, що він сам себе вдарив по потилиці або що його забила снігова людина?

Вона звела на нього очі — дуже великі навіть тепер, під вилогою.

— Мені не до жартів, Джонс. Я справді злякалася.

— Я теж.

— Я тобі не вірю.

— Ну, якщо й не злякався, то зробити це тепер саме пора.

Сміт припинив спуск, коли до підніжжя скелі залишалося, за його підрахунком, футів сорок. Він двічі обмотав линву довкола лівої ноги, притиснув її правою, перекинув через ліву руку, з правої руки зубами стяг рукавицю, сягнув рукою за пазуху й дістав свого «люгера». Потім відпустив линву й почав поволі опускатися, регулюючи швидкість лівою рукою в рукавиці. Цілком резонно було сподіватися, що той, хто намагався стягнути линву зі скелі, може чекати внизу, щоб довершити свою справу.

Але делегація його не зустрічала — принаймні там, куди він спустився. Сміт швидко обвів довкола променем ліхтарика. Нікого й нічого, а сліди, які могли залишитися поблизу, уже давно занесено снігом. З пістолетом в одній руці й ліхтариком у другій Сміт пройшов ярдів тридцять уздовж скелі, потім виписав півколо і знову повернувсь до скелі. Той, хто тягнув за линву, добре подбав про своє інкогніто. Сміт повернувся до линви й смикнув за неї. За дві хвилини спустився рюкзак Мері, а ще за кілька — й сама вона. Щойно дівчина вивільнила ноги з петель, Сміт розв'язав вузол, узявся за один кінець линви, стягнув її зі скелі й згорнув кільцями. Руки його так змерзли, що ця операція забрала в нього майже п'ятнадцять хвилин. З линвою на одному плечі й рюкзаком на другому, Сміт привів Мері до великої розколини в скелі.

— Не напинай намету, — сказав він. — Розгорни його, поклади з одного боку спальний мішок, залізь усередину, а другим краєм намету накрийся. За півгодини тебе замете снігом. Він захистить не тільки від морозу, а й від випадкових нічних сновид. Я прийду до тебе вранці, перш ніж ми вирушимо вниз.

Він ступив кілька кроків убік, зупинився й обернувсь. Мері все ще стояла там, де він її залишив, і дивилася на нього. Наче й рук вона не опустила, і на обличчі в неї не було якогось особливого виразу, та вигляд дівчина мала беззахисний, самотній і покинутий. Сміт постояв, потім вернувся до неї, розгорнув намет, спальний мішок, зачекав, поки вона залізе всередину, застебнув спальний мішок і накрив її другим краєм намету до самого підборіддя. Мері усміхнулася до нього. Сміт звів вилогу спального мішка, потім накрив дівчину краєм намету всю й, не сказавши жодного слова, пішов геть.

Знайти їхній намет було неважко: там світився вогник. Сміт обтрусив з одягу сніг і ввійшов. Крістіансен, Томас та Каррачола лежали в спальних мішках і спали чи вдавали, ніби сплять. Торренс-Сміт перебирав пластикову вибухівку, детонатори й гранати, а Шаффер читав німецьку книжку у м'якій обкладинці, курив сигарету — також німецьку — й старанно охороняв рацію. Відклавши книжку, він глянув на Сміта.

— Все гаразд?

— Гаразд. — Сміт дістав із куртки шифрувального записника. — Вибачайте, що так довго, але я вже думав, що ніколи його не знайду. Там геть усе снігом засипало.

— Ми тут вирішили чергувати по півгодини кожен, — сказав Шаффер. — А через три години — світанок.

Сміт усміхнувся.

— Кого ж ви у цих місцях остерігаєтесь?

— Несподіваного візиту снігової людини.

Усмішка зникла з обличчя Сміта так само швидко, як і з'явилася. Він розгорнув Герродового записника й десять хвилин вивчав паролі, частоти й складав шифрограму. Перш ніж він закінчив, Шаффер заліз до спального мішка, залишивши вартувати Торренс-Сміта. Сміт згорнув аркуша з шифрограмою, сховав його до кишені, підвівся і взяв рацію та гумового килимка, щоб захистити її від снігу.

— Піду трохи прогуляюся, — сказав він Торренс-Смітові. — Серед дерев прийом паскудний. Крім того, не хочеться нікого будити. Скоро повернуся.