Читати книгу - "Заборонена кімната"

Вона вимовила це з таким переконанням, що важко було щось заперечити. Я навіть розчулився. Поставало питання, чи батько її настільки не винуватий, як вона вважала. Та щоб з'ясувати це, потрібні були факти.

— Неприємна історія, — заявив я. — Найкраще було б, якби ви потурбувалися про адвоката для вашого батька. Якщо бажаєте, я дам вам кілька адрес. Доктор Берніке напевне візьметься за цю справу. Можна ще звернутися до Лютгенса або доктора Даммерова…

— А ти? — втрутилася Елен.

— Не та адреса, — відмахнувся я. — Адже я службовець. Ходжу під Фассбендером.

— Адвокат, — сказав Франк, — коштує грошей. А надто добрий адвокат. Панна Уден таких грошей не має. Вона вчиться. І працює, щоб платити за навчання.

— Так, — протягнув я, не знаючи, що сказати, — тоді…

Я чудово розумів, чого вони хочуть. Та я був лише співробітником адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». Власними зусиллями взагалі нічого не міг зробити. Кримінальних справ ще ніколи не вів, спеціалізувався на цивільному праві. Часто намагався розтлумачити цю різницю Франкові, але він розумівся на цьому, мабуть, так само, як я на його гамах.

— Звичайно, я міг би поговорити зі своїм шефом. Та наперед знаю, що це марна справа. Фассбендер нічого дурно не робить.

— А це дорого?

— Все залежить від угоди. Проте Фассбендер дуже дорогий. Надзвичайно дорогий. Я, наприклад, не зміг би йому заплатити.

— Розумію, — промовила дівчина, і в голосі її забринів відчай. — Пробачте, будь ласка. Я не хотіла завдавати вам клопоту.

Вона підвелася, взяла свою, сумочку, яка лежала поруч на стільці. Це була маленька простенька сумочка, яка знала кращі часи. Видно, вже давно служила своїй власниці. Напевно, дівчина не мала грошей, щоб придбати нову.

Іноді дрібниці розчулюють більше, аніж великі трагедії. Пташеня з перебитим крильцем здатне зупинити вуличний рух, звістка ж про те, що десь голодують люди, викликає лише гримасу співчуття. І я не становив винятку. Той факт, що засадили в тюрму людину, може й безвинну, залишив мене байдужим. Ота ж маленька жалюгідна сумочка зворушила мене.

— Стривайте! — сказав я. — Пішовши звідси, ви нічого не зміните. У всякому разі вашому батькові краще не стане.

— Звичайно, ні, — вона уважно подивилась на мене.

— Мій шеф для вас занадто дорогий. Але інший адвокат…

— Я хочу найкращого адвоката. Щодо грошей… Чи можна оплачувати частинами?

— Та киньте ви про ці кляті гроші! З ними можна багато чого зробити, та інколи можна обійтися і без них. До Фассбендера ви все ж таки могли б звернутися.

Я все більше розпалювався, переконував, доводив. На превеликий мій подив, Франк усміхався, Елен теж: вони досягали того, чого хотіли.

— Але той, хто допомагатиме вам, мусить знати правду. Навіть найнеприємнішу, найстрашнішу правду. Чому вашого батька заарештували?

Дівчина глянула на мене своїми великими очима і знову сіла.

— Тому, що всі повірили, ніби він випустив Хайнке-Штудера.

— Він це зробив?

— Я добре знаю батька. Він уже дванадцять років служить наглядачем. І ніколи нічого не траплялося. За дванадцять років жодного разу не запізнився на роботу.

— Ви мене не зрозуміли. Якщо в'язень утік, значить, наглядач йому не заважав. Газети пишуть, що ваш батько сприяв утікачеві. Тут щось є. Ви не знаєте, що саме?

— Тієї години батько не робив звичайного обходу, а сидів у караульному приміщенні. Отоді все й сталося. Коли батько помітив, одразу підняв тривогу. Та було вже пізно: Хайнке-Штудер утік.

— А ви не знаєте, чому батько не пішов на черговий обхід?

— Бо йому заборонив директор.

— Що?!

— Директор подзвонив уночі й наказав, щоб тато нікуди не виходив з вартівні, а чекав розпорядження. Звичайно, батько послухався.

— А ще що сказав директор?

— Не знаю.

— Звідки ж ви довідалися про цей нічний дзвінок?

— Від пана Матуша. А звідки йому відомо, не знаю. У всякому разі такі розмови велися поміж наглядачами.

Я зітхнув. Погана історія. Не вірив у цю телефонну розмову. Бо якби директор справді віддав таке розпорядження, Удена не посадили б за грати.

— Спробую поговорити з прокурором, — сказав я. — Але нічого не можу обіцяти. Я не родич, не адвокат вашого батька, отже прокурор не зобов'язаний мені звітувати. А якщо йдеться про службову таємницю, то він взагалі мусить мовчати.

— Може, мені піти разом з вами?

Я похитав головою.

— Залиште це мені. Ми вчилися разом з прокурором. Може, це відіграє якусь роль.

— А якщо не допоможе?

— Придумаємо щось інше.

— Спасибі.

Сиділа отут, дивилась на мене своїми великими очима. І дякувала. Одне лише слово. Але мені так рідко доводилося чути «спасибі», в якому було б стільки справжньої вдячності. Коли таке трапляється, мені стає страшенно ніяково.

— Лекс усе зробить, — запевнив Франк.

Дівчина підвелася. Знову впала мені в очі ця злиденна сумочка, яку вона притискувала до себе, але зараз чомусь легше було, дивитися на неї. Так, так. Саме сумочка завинила в тому, що я встряв у цю історію, про яку вчора й чути не хотів.

Дівчина мешкала в іншому кінці міста. Франк запропонував підвезти її до «Едему». Та я не погодився. Як робити справу, то вже до кінця.

— Я можу відвезти вас додому, — сказав я, сподіваючись почути ще одне миле