Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Щоденник, щоденник… — скривився Аркадій. — Кому він потрібен?! Це тобі, батькові…

— Може, ти згадаєш, у якій сорочці сьогодні був Віталій?

— У білій.

— І ніде не замащена?

— Ні, чиста. Віталій через день міняв сорочки. Сам прав і міняв.

— А де він узяв магнітофон? — запитав ніби між іншим Тополюк.

— Бірон… Ігор подарував йому на день народження, — звично, нічого не підозрюючи, сказав Аркадій.

— Але ж хіба Ігор мав два маги? — заперечив Євген. — Лише три роки тому йому купили того, що вдома. То де взяв?

— Не знаю! Я нічого не знаю! — несподівано істерично верескнув Аркадій, кинув «дипломат» на тахту і повз них метнувся до вітальні, впав на диван, відвернувся. — І чого до мене прискіпуєтесь?! Чого?!. — забив у відчаї кулаками по бильцю.

— Заспокойся, Аркашо, заспокойся, — кинулась до нього мати, погладила по голові, тоді повернулася до Бухова з Тополюком. — А й справді — чого? Питаєте, питаєте, а що трапилося, не кажете. Ми добре виховали свого сина, і я впевнена — він порядний хлопчик. Ідіть до Шейченка і цікавтесь у нього магнітофоном, сорочкою, коштовностями і кривим! Ідіть!

Ну ось, дочекались: їх випроваджують з квартири. Втім, до таких поворотів їм не звикати, і все ж неприємно. Природна реакція матері: вона захищає свою дитину. Бухов зупинився поруч з диваном. Євген здогадувався, що зробить слідчий. З кухні линули пахощі печеного тіста і тягло димком. Мабуть, підгорали пиріжки. Але Антоніна Павлівна не помічала — гладила сина по голові.

— У Шейченка Віталія вже нічого не спитаєш, — сумно мовив Денис. — Він розбився на смерть. Сьогодні після уроків.

Рука Антоніни Павлівни мимоволі стислась у кулак — вп’ялась у волосся сина. Сповненими жаху очима мати дивилася на слідчого і капітана. Аркадій скривився від болю, зіщулився, наче чекав биття…

Надворі посутеніло, але вуличні ліхтарі ще не горіли. Подекуди світилися вікна у будинках, на проспекті мигтіли підфарниками і стоп-сигналами машини. Місто здавалося затемненим, поринутим у синій морок, чомусь тривожним, як у кінофільмах про війну.

Євген уявляв, що діялося в квартирі Апостолових після їхнього візиту: Антоніна Павлівна, вражена звісткою про смерть Шейченка, присікалась до Аркадія, чого приходила міліція, за яких обставин загинув Віталій… Звичайно, Аркадій затято відповідатиме — «нічого не знаю». Одначе у матері з’явилась підозра в його нещирості. Підозра міцніла й у них, оскільки друзі Віталія не були відверті.

— Заскочимо до мене, підіб’ємо підсумки, — сказав Бухов.

— Давай, — неохоче погодився Тополюк.

Вони піднялися на третій поверх, нікого не зустрівши ні на сходах, ні в коридорі. Звідкілясь долинало приглушене клацання друкарської машинки.

— Так… — Бухов видобув з кишені записника. — То що ми маємо?

— Загалом негусто, — озвався Євген. — Бірон і Апостол ніби граються з нами в піжмурки.

— Граються, — погодився слідчий. — У мене склалося враження, що вони знали, куди пішов Шейх після уроків.

— А я навіть упевнений в цьому.

— Чому ж не призналися? — Денис потягнувся до сифона, наточив у склянку води, випив. — Ти не хочеш?

— Ні. А не призналися… Напевне, бачили падіння Віталія, — припустив Євген. — І не бажають бути свідками.

— Вірогідно. Щоб не закинули їм, чому не втримали, не застерегли, — розмірковував Бухов. — Значить, сприяли… Звинувачення не з приємних для друзів, якими вважаються.

— А думка їхніх батьків? Врешті, матері Шейха? А ще є клас, товариші по спортсекції, — нагадав Євген Денисові.

— Так, осуду вони можуть боятися. І випускні екзамени на носі, — слідчий зиркнув на телефон, мабуть, чекав, що він от-от задзвонить. — Мене турбує Кривий. Дуже турбує.

— Факт: він, виявилося, не Віталієве марення.

— І зваж: якогось кривого бачила сусідка Римми Полякової поблизу будинку, звідкіля випав Шейченко, і світлоока жінка, бачила мати Апостолова напроти школи, де вчиться трійця, і неподалік їхніх будинків — у дубовому гаю. Випадковість чи?.. — Денис втупився у Тополюка стомленими очима.

Євген гадав, що йому відповісти. Поділитися своїми здогадами? Вони не стануть відкриттям, бо слідчому теж спало на думку: Кривий стежив за дзюдоїстами. Хто він? Чи знайомий з юнаками? Чи справді це той Кривий, якого згадав перед смертю Віталій? Чому Апостол прикинувся забудьком на відміну од матері? Небуденні питання. Можливо, існує якийсь зв’язок між загибеллю Шейха і Кривим? Можливо.

— Слід розшукати Кривого за всяку ціну, — сказав Тополюк.

— Це твоє першочергове завдання, — кивнув Бухов. — Чогось він крутився навколо хлопців і їхнього житла. Навіть біля будинку Римми. І з нею необхідно зустрітись. А взагалі, Євгене, варто зібрати 10 «в» клас із вчителями і поговорити. Раптом щось спливе.

— Краще, напевне, без вчителів.

— Вірно: ніякого впливу і тиску, — слідчий присунув до себе телефон. — Подзвоню дільничному інспектору міліції їхнього житлового району. Часом не взяли трійцю на замітку?

Бухов дзвонив, розпитував, а Євген думав про справу. Відчував: серйозна розмова з Біроном і Апостолом попереду. Його здивували їхні кімнати. Наче близнюки: ліжка, письмові столи, магнітофони, полиці з касетами, гантелі, вирізки знімків спортсменів і закордонних джазових кумирів.

— Наші нові знайомі не мали приводів, — повідомив слідчий. — Зразкові юнаки і школярі, — розвів руками.

Бухов дістав чистий аркуш паперу.

— Давай запишемо, що маємо, які здобули факти по цій справі…

Лише опівночі Євген дістався свого гуртожитку — підвіз Денис «Москвичем». Вікна не світилися, тільки у фойє, де сидів черговий. Тополюк підіймався сходами на п’ятий поверх з почуттям людини, яка важко напрацювалася за день. Але від тієї праці сьогодні у нього не було задоволення — саме занепокоєння.

Вранці, після фіззарядки і купання в Бузі, Євген нашвидкуруч поснідав у буфеті й вирушив до відділу. Звідти збирався розшукати Кондрука Василя Львовича — тренера Шейха, і домовитися з ним про зустріч, а потім з Буховим навідатись до Римми Полякової. Вона