Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Значить, і Спірку, і Риску теж?
— Певно, що так. — Княжич й сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військового мистецтва разом з Доброславою. Їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а утрьох — можна спробувати.
— Ми разом підемо, — наче підхопила Томирадову думку дівчина. — Треба їх розбудити.
— А маєте куди йти?
— Куди? — Онука Горана на хвилину задумалася. — Таж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах впертий… Треба буде принаймні зиму десь перебути. На схід дороги немає…
— На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас упіймають і йому видадуть.
— Якщо впіймають.
— Там болота, і всі проходи під наглядом. Або вигибнете у трясовинні, або ж вас уполонять.
У вежі на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.
— У Кракових землях і у франків почались війни, — розірвала мовчанку дівчина. — Там не лише дороги — усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна — в гори.
— Там бісопоклонники і людожери.
— Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб’ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.
— Ведмеді…
— До Пека ведмедів!
Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупану:
— Поцілуй мене!
— Славко!
— Ще! Ще!
— Я тебе знайду, — шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. — Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!
— Коханий… — Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. — Ти рятуєш мене…
«Хоч би вежу не розвалили», — посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Пекича і дивною поведінкою княжича існує зв’язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом з нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, набачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, вклонялися і цілували яструба на його патериці.
Прихід Пекича до князя ніколи не віщував доброго. Але зазвичай зміни стосувалися лише княжого терему, рідко — сімей речників і старійшин. До цих «верхніх справ» Цапик звик відносити і таємні побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, і решта «верхніх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав він, своє життя і свої клопоти, відмінні від клопотів смердів та простих дружинників. Але у сьогоднішній дивній тривозі княжич раптом згадав про Спірку.
«Навіщо Томирадові сестра?» — дивувався молодий дружинник. Сестру свою він любив. Усі його приятелі, як у дитинці, так і в нижньому городищі, цілком сходилися на думці, що зі всіх вродливих дівчат Спірослава — а для друзів і своїх просто Спірка — найвродливіша. Такої густої гриви волосся і таких міцних стегон не мали ані горді Горанові онучки, ані світловолоса і довгонога донька воєводи Стоймисла, на яку — як пліткували тепер у стольному городищі — наклав оком сам Чоломир. А ще Спірка найкраще за всіх дівчат стріляла з малого лука, найшвидше бігала і давала собі раду, виходячи сам на сам зі здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спірку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навіть…
«Потім», — згадав Цапик слово княжича.
«Добре, — вирішив він, — почекаємо. Колись відірветься від тієї скаженої туриці, і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».
2.2
Коли Тітіра була малою, її вкусила сарпа-змія. Буває, люди від зміїних укусів умирають, буває — перемучаться і видужують без жодного злого сліду. Проте не так сталося з дівчинкою. Чи то змія несла в собі сильного духа-ізгоя, що тікає від карного переродження, чи, може, трапився той зміїний напад під могутніми зірками Мокошева Черпала, але від сарп’ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Пекич не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо кермують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.
Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Пекичеві передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в ім’я богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще відтоді, як причинна заспівала уперше, змії °минали городище й жодна дитина не померла від їхніх укусів.
В день ордалій, щойно на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]», після закриття браузера.