Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

“Чи не краще мені повернутися? Це ж безглуздя — тут загинути…”

Однак він ступав уперед. На що сподівався — не міг би сказати. Галерея поступово піднімалася вгору. Невже вона десь має вихід на поверхню? Це треба розвідати. Колись, може, пригодиться.

На товстій плиті з правого боку, біля кам’яної стіни, була вирізьблена постать роздягненого юнака з короткою мантією на плечах. Лівою рукою він схопив за роги бика, а праву підняв для удару. Під зображенням викарбувані літери, що, напевне, пояснювали його зміст. Але Павло не міг їх прочитати.

Він ступив трохи вперед і помітив, що дорогу перегородила ще одна купа цегли, каміння й землі. Тільки тоді Павло збагнув, чому досі зосталися непоміченими танцівниця, скелет, плита і черепки на долівці. Оті дві купи з двох боків закрили частину галереї. Обвал стався, напевне, дуже давно, і з того часу нога людини не ступала по кам’яній долівці. А недавній струс зробив прохід, через який він і проліз.

“Бомбардування!” — промайнула раптом думка. Бомби, здвигнувши землю, і справді відкрили отвір.

Якесь дивне почуття охопило Павла. Щось схоже на страх чи неспокій. Так ми почуваємо себе завжди, коли бачимо сліди своїх далеких предків. Навіть задушливе повітря нагадувало про минуле… Збентежений Павло освітив купу, яка перегородила йому дорогу. Сподівався знову найти отвір, та даремно. Галерея була засунута аж до склепіння.

Все-таки він поліз на купу землі й каміння. Спершись на плиту, відчув, що вона потроху зсувається з місця. Присвітив і побачив діру. Значить, йому знову пощастило.

Прохід дуже вузький, треба повзти на животі… На якусь мить Павло завагався. Уявив, що його зверху затисло каміння і він не може рухатися ні назад, ні вперед.

“Навіщо мені туди лізти?” — здригнувся мимоволі. 1 засоромився, збагнувши свій страх. Розсердився на себе. Незчувся, як просунув руки і голову в діру. Тільки тоді помітив, який вузький був цей отвір. Та Павло вже не міг повернутися назад. Адже коли тепер не подолає свій страх, то вийде з підземелля переможений і ніколи вже не почуватиме себе справжньою людиною. Зціпивши зуби і ввібравши голову в плечі, він поліз далі.

Відчув, що його давлять гострі каменюки. Зачепився спиною, і якісь невидимі пазури потягли його назад. Проте він сіпнувся, роздер сорочку і, скрегочучи зубами, поповз уперед. Ліз повільно, щоб не зрушити каміння і не залишитися навіки похованим у цій кам’яній могилі. Здавалося, той кошмар триватиме вічність. Та враз руки відчули вільний простір.

Через хвилину він виліз зовсім і полегшено зітхнув. Спустився вниз, вперся спиною в холодну стіну. Злегка тремтів од великої втоми, наче довго кудись біг. Але разом з тим душу сповнювала радість. Усе-таки він виявив себе справжньою людиною, подолав страх, переміг камінь.

Сп’янілий від своєї перемоги, Павло здригнувся. йому причувся легенький шурхіт. Юнак передбачливо погасив ліхтарик і прислухався. Шурхіт наближався. Тепер уже не було сумніву, що в старому підземеллі ще хтось ходить і зовсім не боїться, що його можуть помітити.

“Ага, знає про завали! — пояснив собі Павло вільне поводження невідомого. — Він, мабуть, користується якимсь входом і вважає, що іншої дороги сюди немає”.

Але світла не видно. “Добре, що хоч роззувся”, — подумав Павло. Обмацуючи руками стіну, нечутно йшов уперед, поки не наштовхнувся на кам’яний виступ. І тільки тоді збагнув, чому він не бачить світла. Тут має бути перехрестя. Галерея, якою він пробирався, перетнулася з іншою, шурхіт кроків почувся з правого відгалуження.

Невідомий був уже недалеко. Павло затамував подих. Незабаром він побачив на стіні ясне коло од ліхтарика. А що коли світло впаде на нього? Коли це станеться, то Павла неодмінно побачать. Але якщо ця людина знає, що галерея завалена, то навіщо їй тут присвічувати?

Час минав поволі. Холод від кам’яних стін наче входив у душу. Павло мимоволі стиснув у кулаці ліхтарик, свою єдину теперішню зброю.

“Чого це? — подумав тривожно. — Що може мати до мене цей чоловік?”

Та з першої хвилини відчув, що невідомий не може бути другом. Чимсь погрозливим віяло од світлої плями ліхтарика. Разом з нею наближався і незнайомий. Чого він тут шукає?

Проте слабенький промінь обминув завалену галерею, в якій стояв Павло, і поплив далі по кам’яній долівці. Було так темно, що хлопець ледве розрізнив постать незнайомця, коли той пройшов за два кроки од нього.

Трохи почекавши, Павло рушив слідом. Босі ноги ступали безшумно, а перед собою він бачив латку світла, що повзла галереєю, наче величезна медуза.

Павло переслідував прибулого, аж поки той не спинився. Нахилився вперед, щоб краще все роздивитися. Промінь ковзнув по кам’яній стіні, потім на якусь мить вихопив з темряви руку. Більше юнак нічого не побачив, бо незнайомий заступив світле коло своїм тілом. І враз воно зникло зовсім.

Не чути ніякого шуму і нічого не видно. Що він може там робити?

Трохи почекав, але світло вже не з’являлося. Стояла німа тиша. Тоді Павло нечутно рушив уперед. Лівою рукою він обмацував холодну стіну, а правою, з ліхтариком, — був готовий у першу-ліпшу мить ударити. Незабаром долонею відчув холод плити. Одразу збагнув, що стоїть біля стіни, яку недавно освітлював невідомий. Миттю блиснув ліхтариком. Нема нікого.

Незнайомець наче крізь землю провалився.

Чунту нетерпляче ждав, поки Султана піде з дому.

Горе дуже радів, що дівчина погодилась погуляти з ним. Юнак узяв її під руку, і вони попростували до кінотеатру.

Як тільки молодята вийшли, корчмар підступив до двох столів, де ще виділи люди, щоб розрахуватися. Біля одного два старих діди грали в кості, час від часу позираючи на порожні чашки, з яких давно випили ерзацкаву.

— Не прогнівайтесь, — сказав Чунту. — У мене важлива справа… Мушу вже зачинити…