Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

Згадуючи все це, Павло спустився на пляж. В цю мить почулися голоси поліцаїв, і він заліз у темну діру, якою давно колись слуги турецького паші виносили викрадених дівчат. Зайшов по кісточки у воду і стиха вилаявся. Роззувся, туфлі, засунувши в них мокрі шкарпетки, зв’язав і перекинув собі через плече. А тоді закачав штани, обережно ступив уперед.

Місячне сяйво пробивалося в підземелля, ледь освітлюючи почорнілі кам’яні стіни. Блимнув ліхтариком. Підземелля йшло в глибину. Світло губилося в темряві. Зрозумівши, що поліції йому вже нічого боятися, вирішив оглянути печеру. Повз неї він проходив багато разів, ще коли був хлопцем, проте не зважувався заглянути углиб, боячись духів убитих дівчат. А пізніше зовсім забув про ту діру.

Підземелля було вузьке, але високе, — він міг вільно іти на весь зріст. Освітив ліхтариком стіни, потім — великі калюжі. Ступав мовчки, намацуючи дорогу босими ногами. Гнітючу тишу порушувало тільки хлюпання води. Високе склепіння викладене цеглою… Скрізь вогко і холодно. Щось шелеснуло і пробігло попід ногами — напевне, щур. І знову стало тихо, як у могилі.

Підземелля було наче видовбане в скелі. “Півострів, на якому стоїть Констанца, складається з міоценових порід, вкритих шаром лесу”, — пригадалася раптом фраза з підручника географії. Павло посміхнувся. В пам’яті постали роки, коли він, як і інші його ровесники, мріяв лише про невідомі краї та подорожі по світу, поглинав без упину мемуари Нансена і сторінки роману “Пригоди трьох скаутів”.

Хто видовбав у скелі цей підземний хід? Коли і навіщо? Невже він і справді веде до погреба, в якому турки ховали викрадених дівчат?

Ідучи далі, Павло помітив, що води стало менше. Значить, галерея поступово підіймається. Скоро вола зникла зовсім. Долівка була суха. При світлі ліхтарика юнак побачив, що кам’яна стіна місцями провалювалася. Напевне, скеля колись потріскалась, але люди, які видовбали цю галерею, укріпили розколини плитками. Раптом на одній плиті Павло помітив літери. Але вони були стерті, з’їдені часом. Не зміг нічого прочитати.

Тиша, темрява і самотність починали його гнітити. Павло хотів уже повернути назад, бо поліцаї, напевне, давно пішли далі. Та раптом помітив купу цегли, каміння й землі, що заступила весь прохід. Галерея кінчилася.

Знову присвітив ліхтариком. Угорі, під самим склепінням, угледів плиту, схожу на двері. Кілька цеглин випали, і там чорніла діра.

Павло забув, що хотів іти назад. Зацікавлений, почав видиратися на ту купу, а тоді блиснув ліхтариком. Галерея тяглася далі поміж стіни скелі, і кінця їй не було видно.

Не вагаючись, юнак протиснувся через тісний отвір. З жахом подумав, що могло б статися, якби одна плита відірвалася. Та він був уже по той бік завалу.

Почав спускатися, перемагаючи неприємне почуття людини, яку поховали живою. Тиша в галереї була мертвою, гнітючою, наче віками тут ніхто не ступав ногою.

Повітря стояло задушне. Освітлюючи час від часу долівку, Павло бачив якісь черепки. Пильно придивляючись, угледів глиняну ляльку. Невеличка, завбільшки з долоню, вона зображала жінку в танці. Платтячко закривало їй ноги, вона трошки подалась уперед, праву руку підняла догори. На голові — капюшон чи якась хустина. Дуже гарненька на лиці, лялька наче дивилася вперед і посміхалася. На вбранні ще виднілися сліди синьої фарби. Надто схвильований, юнак сховав танцівницю в кишеню і хотів іти далі. Та раптом здригнувся.

За кілька кроків від себе він помітив якийсь кістяк.

Там, де колись блищали очі, зяяли западини. Мертвяк лежав горілиць, руки закладені під голову. Одна нога зігнута, друга — простягнена. Видно, людина колись упала, щоб уже не підвестися ніколи. Кістки були білі, наче витесані з крейди. Зуби блищали в щелепах, жоден ще не випав.

“Це вона! Замучена дівчина!..” — промайнула відразу думка. І знову пригадалися легенди, пов’язані з білою віллою.

Але ж те місце, де мав бути погріб старої будівлі, залишилося далеко позаду. Павло згадав, що кам’яний склеп, у який він потрапив, це вже не казка.

Глянув на кістяк. Жінка то чи чоловік? Що відбулося поміж цими мовчазними стінами, які колись спокійно слухали крик людини, од якої зосталися тільки німі кістки?

Серце у Павла забилося сильно-сильно, ноги затремтіли. Чи не валяються десь тут і кості його брата? Може, в цих білих западинах поблискували колись очі Грігоре? Може, саме це і є ті руки, які його пестили і підкидали аж до стелі? Може, оці коліна і возили його по відомих і невідомих світах? Забув усе, а образ брата, який заступив йому батька, вимальовувався наче в тумані.

Присвітив ліхтариком і тільки тепер помітив невеличкий отвір в черепній кістці лівої скроні. Отже, людина померла не своєю смертю. Це видно навіть з положення кістяка. Напевне, борсалася, поки не заклякла навіки.

— От коли б якийсь знак, — прошепотів Павло, — хоча б найменший…

Обережно підняв череп і аж здригнувся, такий він був холодний. Щось блиснуло. Опустив кістяк на землю і взяв у руки золоту сережку — тоненьке кільце з двома червоними камінцями на ланцюжку. Павло зітхнув з полегшенням, а водночас і з жалем. Це був скелет жінки. Ніхто ніколи не довідається, хто вона і за що була вбита. Як свідчить глиняна танцівниця і сережка, минуло чимало століть відтоді, як ця жінка та її вбивця потрапили до галереї. Але як це досі ніхто не побував між цими кам’яними стінами? Може, вчений, як отой, що розкопав “Башту м’ясників”, міг би більше сказати про ті — далекі часи. А для Павла вони були замкнені сімома замками.

Хлопець злегка обмацав пальцями череп. А тоді сховав сережку в кишеню і пішов далі, міркуючи, які ще таємниці відкриє йому ця вогка і холодна галерея. Недарма навіть тиша здавалася йому мертвою.

Йти під цегляним склепінням, на яке тиснуло каміння, земля та будинки міста, було небезпечно. Освітлюючи ліхтариком тут і там, Павло помічав над головою щілини і дивувався, як усе це ще тримається. Та купа, яку він ледве переліз, свідчила, що склепіння в