Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"

Кримінально-виконавче законодавство України, встановлюючи порядок ви­конання та відбування всіх видів покарань, має на увазі і їх умови, які у своїй сукупності визначають об’єм і характер каральних та інших примусових еле­ментів у конкретному виді покарання.

Найбільш повно і всебічно правила режиму реалізуються у кримінально- виконавчих установах закритого типу, арештних домах, дисциплінарних бата­льйонах, виховних колоніях. Режим регламентує весь спосіб життя засудже­них, охоплює всі сфери життєдіяльності в місцях відбування покарань.

Оскільки режимом визначається внутрішній розпорядок установ, вико­нання покарань, він включає відповідні вимоги із забезпечення правопоряд­ку на території вказаних установ, дотримання засудженими та їх персоналом своїх обов’язків і реалізацію їх прав. Його норми звернуті також до інших осіб, які відвідують ці установи (представників органів влади, громадських об’єд­нань, службовців культу, родичів засуджених).

Під час відбування покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, су­купність основних елементів, що утворюють зміст режиму, суттєво звужують об’єм правообмежень засуджених, скорочується регламентація специфічних правил їх поведінки. Однак при виконанні покарань, пов’язаних з позбавлен­ням волі, має місце контроль за поведінкою засуджених, який виступає як один з основних елементів режиму. Відображаючи кару, режим під час відбу­вання покарання одночасно містить ряд елементів, які за своїм характером не є примусовими заходами, наприклад одна з вимог Правил внутрішнього роз­порядку дотримувати в установі виконання покарань санітарно-гігієнічних і про­тиепідемічних правил.

Через свої значні виховні властивості й суспільно корисна праця розгля­дається як один із важливих засобів виправлення і ресоціалізації. Міжнародні документи про права людини і поводження із засудженими визнають обов’язок засуджених працювати (п. 2 ст. 71 Мінімальних стандартних правил поводжен­ня з ув’язненими). Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) не відносить працю, яку виконують засуджені, до категорії примусової чи обов’язкової праці (п. 3 ст. 8). У чинному законодавстві України суспільно корисна праця розглядається як обов’язок засуджених (ч. 3 ст. 59, ч. 1 ст. 60, ч. 1 ст. 77, ч. 1 ст. 118 КВК), оскільки дає їм можливість усвідомити результати своєї суспільно корисної діяльності. Крім того, працюючи, засуджені отриму­ють деякі навички певної професії, які стануть їм у нагоді на волі. Для суспіль­но корисної праці характерні також матеріальна зацікавленість і моральні сти­мули, що знаходять свій вираз у різних заохоченнях. Залежно від кількості відпрацьованих годин та якості праці засуджений отримує матеріальну вина­городу. Європейські тюремні правила розглядають працю як позитивний еле­мент внутрішнього режиму (ст. 71). Підкреслюється, що ставлення засудже­них до праці визначає ступінь їх виправлення.

Соціально-виховна робота як один з основних засобів виправлення і ресоціалізації покликана формувати у кожного засудженого повагу до інших членів суспільства, усвідомлення цінності людини як найвищого блага та стиму­лювання правослухняної поведінки. Соціально-виховна робота — це цілеспря­мована діяльність персоналу органів та установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засу­джених. Характер соціально-виховної роботи залежить від виду кримінально­го покарання та виду установи чи органу, де відбуває покарання засуджений. Порядок і форми проведення соціально-виховної роботи передбачений стат­тями 123—137 КВК України та відомчими нормативними актами.

Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених також висту­пають важливими засобами їх виправлення і ресоціалізації. Форми і організа­ція навчання регламентуються ч. 1 ст. 62, статтями 125—126 КВК згідно із за­конами України: «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про профе­сійно-технічну освіту». Міжнародні документи про поводження із засуджени­ми приділяють значну увагу навчанню і професійній підготовці засуджених і включають в якості складової частини їх виховання. Цьому питанню присвя­чено спеціальний розділ Мінімальних стандартних правил поводження з ув’яз­неними, де в п. 2 ст. 77 зазначається, що «Навчання в’язнів слід, наскільки це можливо, пов’язувати з діючою в країні системою освіти».

Необхідність освіти зумовлюється насамперед тим, що вона дає базові знання про основні закономірності розвитку природи і суспільства, сприяє підвищенню інтелектуального рівня засуджених, визначає систему їхніх мо­ральних і культурних цінностей, дає змогу отримати необхідну для ресоціалізації професію, що необхідно для працевлаштування після відбуття покарання. Одночасно все вказане створює сприятливу ситуацію для підвищення ефек­тивності виховної роботи серед засуджених.

Уперше в даній галузі законодавства як один із засобів виправлення засу­джених включено громадський вплив, хоча і в раніше діючому виправно-тру­довому законодавстві участь громадськості у виправленні засуджених перед­бачалась у різноманітних формах.

Участь громадськості у виправленні й ресоціалізації засуджених є конкрет­ною реалізацією одного із принципів кримінально-виконавчої політики, який знайшов своє підтвердження в ст. 5 КВК України. Кримінально-виконавчий кодекс визначає чотири форми участі громадськості в роботі органів і установ виконання покарань — об’єднання громадян, релігійні, благодійні організації та окремі особи, які можуть брати участь у виправленні й ресоціалізації засу­джених й проводити соціально-виховну роботу з ними. Для забезпечення гро­мадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, сприяння органам і установам виконання покарань у їх виправленні й ресоціалізації під час виконання кримінальних покарань також створюються спосте­режні комісії, які діють на підставі Положення про спостережні комісії, затвер­дженого КМ України 1 квітня 2004 р. № 429.

Особлива увага приділяється участі громадських об’єднань у виправленні й ресоціалізації засуджених неповнолітніх (ст. 149 КВК). Відповідно до цієї статті, при виховних колоніях створюється рада з представників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, порядок діяльності якої визначений Положенням про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, затвердженим Постановою КМ України від 1 квітня 2004 р. № 429.

4. У частині 4 статті, що коментується, підкреслюється, що засоби виправ­лення й ресоціалізації повинні застосовуватися з урахуванням виду покаран­ня, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і моти­вів вчиненого злочину та поведінки засудженого. У даному положенні відоб­ражається принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарання і застосування засобів виправлення.

Диференціація виконання покарання і застосування засобів виправлення базується передусім на урахуванні виду покарання, яке відбувають засуджені, оскільки при виконанні таких видів покарань, як громадські роботи, обмежен­ня чи позбавлення волі, до засуджених застосовуються різні правообмеження та заходи заохочення. З урахуванням