Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Саме в той час, коли поліцай з трьома своїми полоненими підійшов до ґанку, з приміщення вийшли комендант і староста. Чоловік з конячим обличчям звівся з крісла і став трохи позаду коменданта. А староста розгорнув якийсь папір і голосно вигукнув:

— Слухайте наказ коменданта пана гауптмана фон Шранке!?Потім кашлянув у долоню, обвів грізним поглядом натовп, який швидко затих, і помахав великим товстим пальцем:

— І щоб мені ні мур-мур!

Далі він почав викрикувати слова наказу:

— Іменем великої німецької держави, за особистим розпорядженням нашого улюбленого фюрера, наказую: всіх юнаків і дівчат, віком від десяти років і більше, мобілізувати і послати в Німеччину для використання на роботах в залежності од віку і здібностей з метою допомоги в непереможному наступі наших доблесних військ. Роз'яснюю батькам і родичам мобілізованих, що юнаків і дівчат, які підлягають цьому наказові, чекає в Німеччині забезпечене, спокійне життя і вони матимуть право писати своїм рідним листи. Хай буде радістю для кожного, хто проводжає свого сина чи дочку в Німеччину, бо цим він служить великій справі перемоги доблесної німецької армії. Але ті, хто чинитиме опір чи злісно ухилятиметься від виконання цього наказу, підлягають суворому покаранню аж до роз?стрілу!

Якийсь час було тихо. Останні слова наказу — про покарання і розстріл — приголомшили натовп. Але ось із самої гущі людей пролунало:

— А свого ти теж віддаєш у Німеччину, христопродавцю?

— Хто крикнув? — звівся навшпиньки староста, почервонівши всім лицем. — Виходь наперед!

Але наперед, до ґанку, до дітей, що стояли, збившись в одну купу, посунувся увесь багатоликий різношерстий натовп. Всі гуртом закричали, замахали кулаками і ціпками. Заголосили жінки.

— Хальт!.. Назад!.. Назад!.. — пролунали різкі голоси. Людей зупиняли кулаками, прикладами автоматів, ефесами шабель. Затріщали автоматні черги. І тільки тоді люди відкотились. Виявилось, що стріляли вгору. Але перший порив згас.

Все це — і наказ коменданта, і крики та зойки людей, і сутичка — так налякало Юру та Петю, що вони забилися під ґанок і тільки мовчки зорили звідти, притиснувшись одне до одного.

Але найдужче їх вразило те, що Кріт чомусь опинився серед солдатів і поліцаїв, разом з ними штовхав людей у груди, відпихав старих чоловіків і жінок від ґанку.

Звісно ж, його не міг не помітити комендант. І він помітив. Запитав, ні до кого не звертаючись:

— Хто то є?

Одразу ж до нього підбіг велетень-поліцай:

— Це артист цирку, пане комендант. Каже, що втік від совецької влади. А з ним ще два хлопчики, теж циркачі. Накажете покликати?

Комендант схвально кивнув головою. А чоловік у чорному зацікавлено глянув на Янчука.

Та Янчук, почувши, що мова йде про нього, уже й сам наблизився до ґанку.

— Дозвольте звернутись, пане комендант, — заговорив він по-німецьки, чим привернув увагу чоловіка з конячим обличчям і немало налякав велетня-поліцая. — Я є артист цирку, який ніколи не був задоволений радянськими порядками. Мій батько походив з Австрії і мав власний цирк. Я його теж мав би, коли б не Радянська влада. Тому я всією душею вітаю прихід армії великого фюрера і готовий служити Німеччині всім своїм єством. Прошу дати мені змогу довести це…

Влесливе обличчя, запобігливий тон, а особливо німецька мова зробили своє. Очі коменданта пом'якшали, жорстокі губи зламались в ледь помітній посмішці.

— Гут, — сказав він і коротким кивком голови наказав Янчукові йти за ним у приміщення комендатури.

Туди ж пішов чоловік з конячим обличчям.

Про що вони там розмовляли, Юра і Петя, звісно, не могли знати. Але яке ж було їхнє здивування, коли згодом Кріт і чоловік з конячим обличчям з'явилися на ґанку разом і розмовляли так, ніби були давно знайомі.

Кріт тримався пихато, навіть ніби незалежно. Він підійшов до хлопців і весело сказав:

— Ну-ну, не бійтесь. Їдемо в саму Німеччину!.. Знаєте, хто цей чоловік у чорному костюмі. Пан Шредер. Він має свій цирк. І для нас місце в цирку знайшлося! Ого, ми тепер не так заживемо! Недаремно ми сюди йшли! Чуєте, поросята?

І ось хлопці вже у вагоні.

Вечори… світанки… ночі… дні… А поїзд мчить і мчить, вистукує колесами по нескінченних рейках.

Позаду, ніби в ясному сонячному тумані, барвиста арена, гомінка школа, трохи суворий і добрий татко, лагідна мама… А попереду… Попереду — невідома країна, пан Янчук і пан Шредер — весь у чорному, з конячою мордою… Попереду темний морок.

— А може, ще якось утечемо? — з надією в голосі ледве шепоче Юра на вухо своєму такому ж нещасному другові, як і він сам.

Але Петя безнадійно і сумно крутить головою.

— Тепер уже не втечеш. Кріт з нас очей не спускає.