Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

— Якщо звали, значить так треба, — суворішим тоном пояснив Янчук. — Це вам не Радянська влада. Тут всі зовуть одне одного «паном». Зрозуміли, борсуки?

— Зрозуміли, — озвалися хлопці.

— Треба додавати «пане Янчук». Сказав уже вам раз! Бо доведеться нагадувати іншим способом!..

— Пане Янчук… — промимрив невиразно Петя, згадавши ті «способи», якими Кріт неодноразово користувався раніше.

А Юра промовчав. Він думав про те, що Кріт усе бреше і навмисне лякає їх, що ось, може, навіть у цьому селі трапиться щось таке, що їх повернуть назад, і тоді він знайде татка і маму, розкаже їм, як Кріт знущався над ним і Петею, як змушував називати себе «паном Янчуком».

«Пан Янчук… пан Янчук! — злою втіхою наповнювалося Юрине серце. — Не пан Янчук, а пан Кріт — ось хто ти такий!»

Йому навіть закортіло відстати трохи, щоб шепнути Петі, як він по-новому назвав Крота.

Але Янчук штовхнув Юру межи плечі:

— Не відставати! В селі відпочинемо, а потім, може, й виступимо. Щось заробимо. Чуєте, гультіпаки? Нам тепер багато грошей треба.

— Чуємо, пане Янчук, — за двох озвався Петя.

Юра знову промовчав. Але тепер уже Янчук ляснув його долонею по потилиці так, що Юра навіть спіткнувся.

— А ти теж чуєш?

— Чую, пане Янчук, — прошепотів Юра.

На очі йому навернулися сльози не так від болю, як від образи і свого безсилля. Ніхто ніколи раніше з ним так не поводився.

У селі на першій же вулиці їх зупинив поліцай — високий, огрядний, у синьому мундирі і з шаблею при боці. Рукава мундира були закороткі, і з них, як дві лопати, стирчали здоровенні, червоні, налиті кров'ю ручища. На них аж страшно було дивитись.

— Ану, стій! — підійшов він впритул до Янчука.

І хоч Янчук був теж не з миршавих, проти поліцая він виглядав мало не карликом. — Хто такі будете?

— Артисти ми… — аж надто вже квапливо пояснив Янчук. — Артисти цирку, пане поліцай. Якщо накажете, то й для панів німців виступимо. Ці хлоп'ята — дуже вправні акробати.

Поліцай подивився тупим поглядом на Янчука, на хлопців так, немовби не тільки не зрозумів, що йому сказано, але й не чув нічого, і важким басом запитав:

— Документи є?

— Ні, документів немає… — Янчук знову, як тоді до німців, болісно і благально посміхнувся, показавши два великі передні зуби. — Документи лишились там… у розбитому ешелоні. Нас розбомбило. Але ми не туди тікали, а сюди. Цілком, цілком добровільно. Добираємось до Німеччини.

Ці останні слова оживили тупий погляд поліцая. В його очах навіть пробилася якась думка.

— До Німеччини? За мною!

Товстий, як оберемок сіна, він посунувся серединою вулиці, не оглянувшись.

Тепер їх ішло четверо. Кроки гупали лунко, ніби у пустому коридорі. Юра дивувався: село, хати, садки, вулиця, але — ніде нікого. Наче тільки оце вони четверо і є живими створіннями на все село.

Але ось звідкись, ніби з невимірної висоти вицвілого неба, долинув глухий гомін, схожий на гудіння рою, який то наближається, то відлітає…

А невдовзі очам відкрився великий майдан. З одного боку його стояла стара дерев'яна церква з кількома посрібленими банями та позолоченими хрестами, а з другого — кам'яний будинок з високим ґанком, над яким звисав криваво-червоний прапор з чорною павукоподібною свастикою в білому кружалі.

— Куди ви нас ведете, пане поліцай? — тремтячим голосом озвався Янчук.

Не розмовляти! — пробасив той. Можна було сподіватись, що цим коротким наказом він і обмежить свою відповідь. Але, ступивши кілька кроків, він несподівано спокійним голосом додав: — Де ви хотіли, там і будете. В Німеччині.

— Але ж ми — добровільно… — кволо заперечив Янчук. Він уже, видно, зрозумів, що саме відбувається на майдані.

— Тим краще для вас.

Більше поліцай нічого не пояснив.

На майдані, біля комендатури, зібрали юнаків, дівчат і навіть підлітків, яких мобілізовано на роботу в Німеччину. Виявилося — оте, що віддалік було схоже на невиразне гудіння, це гіркий плач матерів, грубі окрики солдат і поліцаїв, стогони і ридання.

Важко було б розповідати про якогось одного хлопчика, що його силоміць одривали від матері і посилали в невідому країну на страждання, а може, й на смерть.

Важко було б розповідати й про одну матір, яка, може, востаннє обнімає свого сина і ллє невтішні сльози.

Це було загальне горе, невмолиме й жорстоке, як стихія, як смерть.

Майдан поділений надвоє. Ближче до церкви — величезний натовп уже літніх людей. Це — батьки і родичі тих, кого вивозили в Німеччину. А біля комендатури — ті, на кого чекала невідома і, звісно ж, нерадісна доля.

Поміж цими двома гуртами походжали німецькі солдати з автоматами на грудях і поліцаї з шаблями при боці. Коли який хлопчина намагався прорватися крізь ланцюг жовто-зелених і синіх мундирів до матері, щоб ще раз, може, востаннє, відчути тепло її ласкавих рук, його хапали і, мов цуценя, відкидали назад.

На ґанку біля билець сидів чоловік у чорному цивільному костюмі і в чорному капелюсі, низько