Читати книгу - "Тінь Каравели"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Слова «мис Горн», «Кейптаун», «Каттегат», «Тасманія» вже не звучали як незрозуміла музика. Ми знали, де ці місця, чим хороші і чим небезпечні. Ми пройшли на своєму судні через два океани услід за Діком Сендом, а потім повторили важкий шлях Лаперуза. Про Лаперуза прочитали ми в суворій і сумній книжці «Назустріч загибелі».
Тінь нашої каравели линула по океанах.
Ще того вечора, коли я вперше поставив каравелу на долоню, Павлик сказав:
— Ти не шаруди нею по карті, тримай ближче до світла. Нехай на карту падає тінь. Там, де ляже тінь від бушприта, — там ми, значить, і пливемо.
Я присунув каравелу до лампи, націлив бушприт на мис Доброї Надії. Тінь нашої каравели темним метеликом лягла на Індійський океан.
Там, де ляже Тінь Каравели, зашумлять над хвилями наші вітрила й затріпотять прапори. Там, де ляже Тінь Каравели, ми пройдемо крізь важкі удари пострілів і штормове завивання вітрів.
Там, де ляже Тінь Каравели, будуть важкі дороги, сіль роз'ятрить на долонях шкіру, морози спалять обличчя, сонце обвуглить плечі. Тисячі загадок позбавлять людину спокою і сну. Але не буде там у житті суму і лінивої нудьги.
ДВА КАПІТАНИ І БОББІН ГАПППавлику, брате мій і товаришу… От же ж як вийшло! Сім років жили поряд, перегукувалися вечорами через тонку стінку, сперечалися часом, разом іноді в кіно бігали, траплялося потім — разом крокували до школи. Заходили в гості, щоб побалакати — просто так. І не знали до тієї зими, як ми потрібні один одному.
А були ж потрібні, хай йому біс! І не тільки у ті вечори. Адже недарма так відчайдушно шукали один одного потім, хоча в житті вистачало іншого клопоту.
Я пам'ятаю, як зустрілися ми через… навіть боюся сказати, через скільки років. Я приїхав до нього в оточене соснами містечко, злетів по сходах на третій поверх, відбиваючись валізою від обуреного вахтера, штовхнув двері зі знайомим прізвищем на табличці…
Звичайно, я знав, що не побачу там худого хлопчину з чубчиком над пустотливими очима, у великих валянках і голубому бавовняному светрі з широкою щілиною застібки на лівому плечі. Але все-таки розгубився на мить. Я побачив кремезного дядька з залисинами, з рубцем на щоці. Дядько енергійно кричав у телефон. Я з задоволенням вислухав закінчення розмови:
— … посилав і буду посилати! І не одну, а чотири експедиції. Ні, чотири! Що?! Нехай котяться із своєю комісією до всіх морських відьом! Ось так! — Він шпурнув трубку на важіль і підвів на мене очі. Дядько був незнайомий, а очі — Павликові. — Значить, це ти і є? — запитав він, заспокоюючись і роблячись насмішкуватим (от чортяка, все такий же!).
— Свинство не писати стільки часу, — сказав я, жбурляючи у крісло валізу (крісло охнуло). — Бюрократ. Телефончики тут у нього, бачте… І скажи вашому вахтеру там, унизу, щоб не кидався на мене, мов на шпигуна…
— Ти ба, — зауважив він, примружившись, — ще й лається. Оце-то так… А взагалі, нівроку, хороший. Довгі штани тобі личать. І значок університетський…
— Лиса мацапура, — сказав я. — А колись же був схожий на людину.
— Книжечки усе пописуєш? — запитав він. — Знаю, читав якось. Одну. Нічого. Не Чехов, звичайно…
— Він читав! — гмикнув я. — Можна подумати, що він щось ще читає, крім своїх графіків і звітів. Розгубив усю чуприну над своїми синхрофазомолотарками. Пацюк кабінетний.
Ми повільно зійшлися, міряючи один одного поглядами. Він раптом обняв мене й тихо промовив:
— Владько…. Владько…
— Павлику…
Але це було згодом, через багато років. А тієї зими ми не думали ні про майбутні зустрічі, ні про розставання. Ми були щасливі.
Серед засмучень і нечастих радостей шкільного життя, серед снігових ігор і денних клопотів Павлик залишався таким, як і колись. Як і колись, утікав кудись із незнайомими мені Сергієм Сазоновим і Володею Бриком. На перервах із своїми приятелями ганяв на подвір'ї зледенілий дірявий глобус, який у них називався «м'япа». Будував із Диркнабом якісь сани з кермом. Правда, він не глузував, як раніше, але майже забував про мене.
Але я пишу про Каравелу. І та зима пригадується зараз не застиглим чорнилом, не зошитами, зшитими з газет, не чергами біля крамниці. Вона згадується як суцільний ланцюг «корабельних» вечорів.
В очікуванні такого вечора Павлик ставав спокійний і ласкавий. Він навіть називав мене Владиком, а не Владьком, хоча Владиком мене кликали всі.
Я приходив до Павлика, коли за вікнами щільно синіли сутінки. Він мене чекав, не вмикаючи світло. Безшумно виходив в кімнатних сутінок і напівголосно казав:
— Прийшов… Хочеш хлібця?
Він виймав із кишені плоский шматочок і ламав навпіл…
Кілька років по тому я почув чи прочитав десь слова і «…і біля вогню він розломив з ним свій хліб». Це були слова про братерство. Я згадав той кусник хліба, часточку чотирьохсотграмової пайки.
Але це було згодом. А тоді ми жували кислувату м'якушку, розпалювали грубку і вмикали лампу. І діставали з тумбочки Каравелу.
Ми не сперечалися про назву корабля. Він був просто Каравелою. Ми не ділили посад і звань: обидва були капітанами. Зате ділили навпіл не лише хліб, а й подвиги, й славу.
А подвигів було багато. Ось їхня історія, історія Каравели, що склалася біля вогню і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.