Читати книгу - "Тінь Каравели"

І весь четвертий урок Павлик хвилювався: чи не вкрав хто карту? Але вона була на місці…

Ми розгладили карту гарячою праскою, заклеїли дірки, підрівняли розкошлані краї. Потім один кінець верхньої рейки поклали на бильце ліжка, а другий на цвях, який Павлик спеціально вбив у стіну. Куток наш біля грубки виявився зовсім відгородженим. Ми захопили у свої володіння тумбочку, повикидали з неї всілякий мотлох і вирішили зберігати в ній книжки.

Карта зробила куточок схожим на каюту. І всі океани, всі землі були перед нами.

Наступного ранку Павлик не пішов до школи. Не тому, що застудився. З ним нічого не трапилось. Але щоб просушити як слід валянки, Павлик запхав їх за грубку, а вона виявилася надто гарячою, і один валянок обгорів. У нього обвуглився бік і продірявилась п'ята.

Виявилася ця біда вранці. Я почув, як тітка Ганна за стінкою розпачливо галасує:

— Паразит ти безмозкий, нема на тебе ніякої погибелі! Не міг ти сам згоріти біля тієї грубки! Що ж воно коїться на світі!

Потім почулися удари, схожі на віддалене гупання барабана. Я довідався потім, що то тітка Ганна з великої досади лупцювала любесенького сина обгорілим валянком межи плечі. Та й справді, як тут було не розстроїтися? Інших валянків у Павлика, звісно, не було. Їх треба було купляти чи вимінювати на товкучці. Щоб купити — зайві гроші потрібні. А щоб вимінювати… Ну, на що виміняєш? Найчастіше міняли на хлібні картки. Але ж тоді з голоду зовсім завиєш.

Проте лупцюй не лупцюй, біді не зарадиш. До того ж після кожного удару валянок викидав хмари ядучого коричневого пилу. Тітка Ганна закашлялась, шпурнула залишки валянка під ліжко й пішла на роботу. Дверима грюкнула так, що аж будинок захитався і довго дзенькав шибками, а наш старий самовар крякнув і осів на один бік.

Павлик залишився вдома. Я позаздрив такій його удачі й поплентався до школи сам, бо повторити свій трюк з кашлем не наважився. Коли я повернувся, Павлик зустрів мене на порозі. Сказав нетерпляче:

— Ходімо, покажу щось…

У кімнаті на чорній клейонці столу лежала знайома мені літня іспанка з китичкою. Точніше кажучи, не лежала, а стояла сторчма, ховаючи під собою щось загадкове.

Павлик озирнувся на мене і підняв іспанку за ріжок. Підняв обережно, ніби там сидів дивовижний метелик і він не хотів, щоб той метелик одразу полетів.

Він не летів. Він виявився білим корабликом.

Кораблик був намальований на папері, вирізаний і тримався на маленькій підставці. Тобто мені спершу здалося, що він намальований, а потім я розгледів, що це друкована картинка.

Були у кораблика круглі борти, висока візерунчаста корма, туго напнуті вітрила різних розмірів і форм. Найменше вітрило прилаштувалося під задьористо піднятим бушпритом.

Дивовижний був кораблик — весь наповнений вітром.

Павлик ласкаво сказав:

— Каравела… Ось вона яка.

Так з'явилася у нас каравела.

Власне, не сталося нічого незвичайного. Просто Павлик почав від нудьги порпатися у старих журналах і знайшов в одному малюнок з корабликом. Він безжалісно вирвав аркуш, наклеїв вареною картоплею на шмат картону й дуже акуратно маленькими ножицями вирізав каравелу. Потім укріпив її на підставці з розрізаної навпіл картоплини.

А вдень він показав каравелу мені. От і все.

Але ми обидва розуміли, що це не все. Тому що дуже хотілося незвичайного.

— Ходімо, — сказав Павлик.

Ми пролізли за карту, в нашу «каюту». На тумбочці замість старої електроплитки з чайником стояла стара лампа без абажура. Вона рівно і неяскраво освітлювала строкаті землі й сині океани. Без лампи тут було б темно: адже в грубці не топилося.

Павлик подивився на мене з якоюсь дивною посмішкою — трохи ніяковою і м'якою.

— Океани є, — сказав він. — Моря є… Так, Владику? Можна плавати, де хочеш…

Було тихо. За вікнами далеко прогув паровоз. Скреблася за шафою стара, всім знайома миша. Ледь чутно дзвеніла у лампочці розжарена волосінь. Я мовчки. поставив на долоню каравелу і підніс її до карти. Вона опинилася в Охотському морі.

— Кепське місце, — напівголосно сказав Павлик. — Японці, підводні човни.

Я кивнув і, хитнувши долонею, повів каравелу до виходу в океан, тримаючись біля берегів Камчатки. Так почалося Плавання.

Утомлювалась рука. Нило плече, замлівала кисть. Адже плавання тривало довго, і весь цей час доводилося тримати кораблик біля карти. У піднятій долоні.

Звичайно, можна було зробити інакше. Можна було карту розгорнути на підлозі, а каравелу рухати по морях, як пішака по дошці. Але ми так ніколи не робили. Чому? Важко пояснити. Ні, ми не боялися відкрити нашу «каюту» і все одно всі вечори ми були самі. Боялися іншого: якщо зробимо щось не так, як спочатку, зникне радість гри. Ця радість, забарвлена легким відблиском таємниці й пригод, вимагала багато чого, їй потрібен був тихий шелест розвішеної карти, потріскування вогню, похитування долоні, на якій стоїть каравела. І навіть ниюча втома в руці була потрібна. Так втомлювалися руки керманичів після довгих штормових вахт. Ми боялися щось змінити. Так бояться легким шумом сполохати лісову тишу чи неточною лінією зіпсувати хороший малюнок.

Ми полюбили каравелу радісно й міцно. Іноді я забував, що вона просто плоский паперовий кораблик. Каравела снилася ночами — велика й справжня. В подробицях і виразно я бачив, як підходить вона до рипучого дерев'яного пірса і випуклий борт її нависає над купами пузатих бочок згорнутими в кільця канатами й причальними тумбами. Високо піднімаються корма, схожа на візерунчастий будинок з вузькими вікнами