Читати книгу - "Виконавець"

Я розраховував знайти вдома належний спокій, та його не було. Знову повертався до нещодавніх подій у лісі. Однак усі мої думки відразу ставали якимись хаотичними, обривалися на половині, не досягаючи висновків. Тоді я намагався ні про що не згадувати, відключитися, але все марно. Думки про те, що я бачив, народжувалися одна за одною. Витримувати це ставало неможливо.

Увечері мене лихоманило. Я відчував високу температуру. Потім я почав тремтіти. Як то кажуть, зуб із зубом не зводив. Пережите давалося взнаки, адже від самого лісу я йшов мокрий. Відносно сухою була тільки куртка. Я випив гарячого чаю з коньяком, заліз під три ковдри і заплющив очі. Мене довго лихоманило, може, з півгодини, а може, й більше, але, нарешті, я все-таки заснув якимось спотвореним, сповненим пробуджень нервовим сном.

Ранок полегшення не приніс. Відчувалася страшенна слабість, боліла голова, з’явився сухий надсадний кашель, від якого в грудях щось наче відривалося. Голова була, як відро, перед очима крутилося. Словом, почувався дуже погано, треба було щось робити. Я повідомив на роботу, що захворів, і подзвонив Григорію — він лікар.

Григорій приїхав швидко. Ще з порога стурбовано подивився на мене. Очевидно, мій вигляд був кепським. Я розповів йому, що дуже змок та змерз на полюванні. Григорій послухав груди, оглянув горло, зміряв температуру і сказав, що потрібно лягти до лікарні, бо можливе запалення легень. Я не заперечував — мені було дуже недобре, та й не хотілося залишатися наодинці з собою та своїми думками.

У лікарні зробили знімок, і з’ясувалося, що підозра на гірше не підтвердилася. Але, оскільки бронхіт я таки підхопив і запалення легень могло розвинутися, Григорій радив кілька днів побути в лікарні. Я погодився, і він поклав мене до своєї палати. Вона була для блатних — у ній стояло всього два ліжка, до того ж друге виявилося вільним. Таким чином, я знову опинився на самоті, але нічого не сказав Григорію, бо вже й сам не знав, чого хотів.

Я лежав і думав про те, що сталося в лісі, намагаючись спокійно обміркувати факти, розкласти по полицях і знайти їм хоча б якесь пояснення. Та вдавалося це погано. В результаті впирався в одне й те саме: пояснення вчорашнім подіям знайти було неможливо. Безперечним належало визнати те, що я бачив цього пса, який ходив за мною. Адже я нормальна людина. Мені не могло раз по раз ввижатися одне й те саме. Не могло, наче його більше ніхто ніколи не бачив, навіть коли я спробував ще комусь його показати, це не вдалося. Та нехай. Трапляється різне. Але де ж сліди?

Слідів взагалі не існувало, я це бачив, я переконався в цьому. Скільки разів у мене виникало припущення, що можна щось поплутати, ну, як то кажуть, бай за бай зайшов. Та ні! Я згадав, як обстежував кожний метр снігу, бачив свої сліди, а біля них не було інших. Але ж він ішов моїм слідом! Що ж це за пес? Що ж це могло означати? І раптом мене пропекло здогадкою: а що, як він ставив свої лапи точно у відбитки моїх чобіт! Невже таке можливо? Містика. До того ж куди тоді пес подівся після пострілу, де сліди його втечі? Не міг же він утекти, й далі ставлячи лапи в мої сліди! Це виглядало абсурдно. Взагалі, вся ця історія здавалася нісенітницею. В такому разі я не повинен вірити ні своїм очам, ні вухам. А я їм вірив, адже вони ще жодного разу не підводили мене. Але зараз… Зараз я борсався на ліжку в чотирьох стінах, наче риба в ятері, і не міг ніяк видертися з лабет хвороби та безвиході, в якій опинився. І ніколи, ніколи не зможу я описати, висловити, наскільки мені було прикро. Напевно, гірше взагалі навряд чи буває.

Та час робить своє, і на третій день мені полегшало. Спала температура, вже відкашлювалося якесь жовтувате харкотиння. В грудях більше не відривалося і не боліло, Григорій полегшено зітхав, щоразу заходячи до палати. Мабуть, мій попередній стан викликав у нього побоювання, адже, не знаючи справжньої його причини, Григорій все приписував хворобі. Та ось вона відступила. Залишилася невизначеність. І все-таки мені вдалося за цей час зробити деякі припущення. За три доби важких роздумів я виділив два найімовірніші варіанти пояснень, хоча ніколи раніше в мене б язик не повернувся назвати їх імовірними. Але зараз доводилося миритися. Перше моє припущення було таким: пес — привид, тобто витвір моєї хворої уяви, ніякого пса насправді не існує. Друге полягало в тому, що я зіткнувся з якимось аномальним явищем. Нічого іншого придумати не зміг. І в будь-якому разі мусив прийняти як факт — пес не міг бути живою істотою. Реальні собаки залишають сліди на снігу й падають після пострілів. Їх бачать усі без винятку.

Особливо не подобався мені перший варіант, адже він означав, що я психічно хвора людина. Тільки божевільні регулярно бачать видіння. Я вставав з ліжка, підходив до дзеркала. Ось мої очі, обличчя, ось він, я. Аналізував свої вчинки, дії, думки, все, що робив до цього. Я не міг бути божевільним. До мене часто заходив Григорій, якщо він мав час, ми сиділи і розмовляли. Вдаючи, що просто цікавлюся, я розпитував дещо в нього. Григорій не був психіатром, але, як і кожен лікар, поняття мав. І ось що виявилося: психічнохворий не може критично оцінювати те, що з ним відбувається. Всі свої видіння, галюцинації він сприймає як реальність, у нього не виникає сумнівів щодо достовірності усього цього. Отже, мені в такому разі не довелося б сидіти і мучитися — існує той пес насправді чи лише в моїй уяві. Я був би впевнений. І ще одне, і до цього я дійшов сам, — я справді чув його виття, точніше, звук був реальним, це не слухові галюцинації, бо почув його не тільки я, а й зграя справжніх здичавілих псів, які немов зачаровані пронеслися повз мене туди, звідки він долинув. А в тому, що вони існували насправді, сумнівів не було — один із них залишився лежати на снігу