Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

Андрій, безперечно, ризикував, даючи їй зараз таке навантаження. Він дивився на це обличчя, і воно вже не здавалося йому ані цікавим, ані привабливим. Не залишилося нічого від того, що не давало йому спокою у поїзді, навіть сліду тих почуттів. Він уже не міг дивитися на неї як на жінку. Перед ним лежала важко хвора людина, а сам він був однією з причин її хвороби. І йому всією душею хотілося лише одного — щоб вона якнайшвидше зникла звідси, своїми, звичайно, ногами. Щоби більше з нею не зустрічатися і взагалі забути про весь цей жах. Та, мабуть, йому ніколи не вдасться позбутися тяжкого, гнітючого відчуття провини перед цією дівчиною.

— Це так важливо? — запитав він. — І так терміново? Ви впевнені?

Вона ствердно кивнула головою.

— Добре. Кажіть, як її там знайти?

— Я не знаю…

— Ну а як ви самі збиралися її шукати? Ви ж їхали туди?

Це виявилося для неї занадто. Вона не могла так довго думати й говорити.

— Тобто адреси ви не знаєте. Так?

Очі були заплющені. Вона кивнула головою.

— Добре. У Галютині живе її тітка. Так?

Вона знову кивнула, але цього разу її обличчя перекривило від болю.

— Як прізвище тітки, як звати?

— Не знаю… Тітка Настя — вона казала…

Розкішна інформація, нічого не скажеш.

— А ви колись були там?

Ледь помітне заперечливе хитання головою.

— А вона точно туди поїхала?

Ствердне кивання.

Андрій замовк. У його голові все перекрутилося. Що робити? Для неї це було важливо, навіть дуже. А для нього зараз було важливо хоч якоюсь мірою реабілітуватися за те, що він понаробляв цієї божевільної ночі. Бодай якоюсь мірою!

— Послухайте, — знову почав Андрій, — ну а в Іри вашої є ж, напевно, якісь інші родичі, батьки? Може, спробувати в них дізнатися адресу тієї тітки, до якої вона поїхала?

— Це неможливо, — промовила вона після паузи.

— Чому?

— Вони… — почала було Ліна. — Їх зараз немає…

Спантеличено зсунувши шапочку, Андрій пошкріб потилицю. Її очі були заплющені, але вона не спала.

— Ну а… Як хоч вона виглядає, ваша Іра? Може, є її фотокартка?

— Висока, гарна, біле волосся, фарбоване… Родимка на лівому, ні, на правому плечі…

Коло пошуків істотно звужувалося. Залишалося тільки роздягнути всіх високих білявок Галютина. І все!

Андрій важко зітхнув.

— Ліно, — сказав він, — послухайте мене уважно. Я спробую, не знаю як, але спробую знайти вашу Іру. Чесне слово, спробую! Пригадайте, може, ви ще що-небудь забули мені повідомити. Ну, щось таке, що допомогло б мені розшукати її…

Вона трохи помовчала, а після ковтка води знову розтулила губи:

— Вона живе в невеликому старому будинку, на якому є супутникова антена. Вона казала, що піде до сусіда дивитися світові програми… Прошу вас, знайдіть її. Тільки не віддайте листа комусь іншому. І не розповідайте нічого про мене, навіть їй…

Сумка Ліни, як і вночі, стояла під столом в ординаторській реанімаційного відділення. Не звертаючи уваги на здивований погляд лікаря, який змінив Ігоря, Андрій смикнув блискавку і зазирнув усередину. Йому потрапило під руку декілька жіночих речей, дезодорант, манікюрні ножиці, знайома книжка, і ось він, конверт, на якому було написано: Ващенко І. Отже, Іра Ващенко. Андрій поклав листа до кишені, згріб сумку і рушив у хірургію, просто до кабінету Варцаб’юка. Він сунув коридором, не відповідаючи на вітання тих, хто траплявся назустріч, розгублений та невиспаний, геть не тямлячи, що робить. Але одне було очевидним — він збирався просто зараз від’їхати не знати куди і не знати для чого. Двері реанімаційного відділення залишилися далеко позаду, а перед очима й далі поставав благальний погляд дівчини, яка, попри всі його зусилля, все ще перебувала на порозі життя та смерті, куди привів її не хто інший, як він. Від усвідомлення цього дибки ставало волосся. Він знав, що не зможе чекати розв’язки біля її ліжка. Тому й готовий був виконати її прохання. Тим більше, що цього, крім нього, не міг зробити ніхто. Хай там як, а він зробить бодай щось, придатне для занесення у власний актив, коли настане час підбивати підсумки. З цими думками Андрій і зупинився перед дверима кабінету свого шефа, на якого збирався звалити весь тягар лікування щойно прооперованої ним важкохворої.

Черговий у відділку міліції ліниво розвалився у кріслі і при появі відвідувача лише посміхнувся у вуса й підняв на знак вітання руку. Він не питав, куди той іде, оскільки був із ним добре знайомий. Піднявшись на другий поверх, високий чоловік у довгому плащі постукав у двері з табличкою «Слідчий».

— Прошу!

Очевидно, в районної міліції сьогодні багато роботи не було, бо слідчий сидів у такій самій позі, що й черговий унизу.

— Нудьгуємо? — запитав гість.

— О, пан доктор! — господар кабінету розплився